Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

заспокоїв їх, давши слово «не робити грому». Потім попросив, щоб мене відвели до хворих.

Ми вийшли на сільський майданчик. Посідавши в холодку під деревами, тубільці й досі чекали на мене.

Я теж сів під дур'яном, гілля якого пообвисало під вагою величезних плодів, завбільшки з добрий кавун, розстебнув сумку, розстелив на землі чисту білу хустку і розклав на ній свої баночки та скляночки з ліками.

Більшість моїх пацієнтів були хворі на шкірні хвороби. Можливо, жаркий клімат, вологе лісове повітря та солона морська вода були винні в тому, що незначна подряпинка довго не заживала. Найнебезпечнішою хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.

Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.

Взагалі я прийшов до висновку, що деякі захворювання були наслідком одноманітної рослинної їжі. Тубільці дуже рідко вживають м'ясо. Із свійських тварин вони розводять лише свиней та собак, та їх було недостатньо, щоб задовольнити потреби населення. Правда, розводять ще й курей, але птиця живе біля осель у лісі в напівдикому стані, відкладає яйця в сухому листі, і їх часто поїдають собаки. Впіймати курку майже неможливо. Раз на рік тубільці полюють на диких биків, інколи заб'ють вепра, але добутого м'яса вистачає на два-три дні свята. Тубільцям не вистачає жирів, добувати ж олію з кокосових горіхів вони не вміють. Тому жирні черви вважаються делікатесом. Від рослинної їжі, особливо від цукрової тростини, у тубільців з'їдаються зуби, а старі люди, лишившись без зубів, починають слабнути і вмирають інколи від зовсім незначного захворювання.

Траплялась тут і малярія. Її періодичні приступи і висока температура були не меншим лихом для літніх тубільців.

Я промивав рани хворих риванолом і перев'язував.

Декому робив уколи проти малярії. Коли стало необхідно обпалити голки шприців і в маленькому блюдечку спалахнув спирт, тубільці аж скрикнули від подиву й страху.

До смерку я встиг прийняти всіх хворих і подати їм першу допомогу. Ніхто не боявся, що я зроблю «уїн кобрай». Всі довіряли мені і вважали мене своїм другом. Це була велика перемога.

III

На ніч мене запросив до себе ренгаті. Коли ми ввійшли до його хатини, він повторив слова, які сказав удень, слова, що їх говорить кожний тубілець своєму гостеві:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє.

— У мене є все, що треба, — відповів я і додав: — Охао каліо лао дагота (пташка щастя щебече на моєму плечі).

На вечерю господиня приготувала нам варене таро з курятиною, а в кокосових шкаралупах поставила салат з молодих пагонів цукрової тростини. Глечик був повний малоу. Повечерявши, ми посідали на нарах і закурили люльки, а молода господиня почала перемивати посуд.

— Багато місяців тому Ладао стала моєю сахе, — сказав ренгаті, випускаючи дим через ніс і мружачи проти вогню очі. — Багато місяців минуло відтоді, а дітей у нас немає. Тяжко, дуже тяжко! Двічі я був кращим мисливцем: на великому полюванні вбивав найбільше кро-кро. Тоді мене вибрали в ренгаті. Але Дао покарав ренгаті, і тепер мені все здається гірким: і таро, і банани, і солодка тростина… Ладао запитує: «Хто винен? Кого покарав Дао: Ладао чи ренгаті?» А я не знаю, що їй відповісти…

Полум'я освітлювало змарніле обличчя молодого вождя, на стіні, мов жива, стрибала величезна тінь від його кремезної постаті.

— Чому ти думаєш, що тебе покарав Дао? — запитав я. — Дао зроблений з дерева. Хіба дерево може карати людей? Хіба воно може робити добро чи зло?

— Не знаю, — тяжко зітхнув ренгаті. — Люди кажуть, що одним Дао не дає дітей зовсім, а іншим дасть, а потім направить на них кадіті… Що мені робити? Мої родичі наполягають, щоб Ладао пішла в інший рід, а коли в неї знайдеться дитина, вона знову повернеться до мене. Так кажуть люди мого роду, бо такі у нас звичаї. А я не хочу, щоб Ладао пішла від мене. Без неї наша хатина стане пусткою…

— А Ладао хоче залишати тебе?

Ренгаті не відповів. Обізвалася сама Ладао:

— Я мушу виконати звичай нашого племені… Треба йти в чужий рід. Якщо відмовлюся, люди зненавидять мене. І з ренгаті насміхатимуться, — кивнула вона головою на чоловіка, — і виберуть собі іншого ренгаті. Такий звичай.

Поставивши на ослоні помиті онами та кокосові шкаралупи, вона розворушила жар у вогнищі, і дрова спалахнули яскравим полум'ям, освітивши її струнку постать. Смуглява шкіра молодої жінки відливала бронзою.

Вибивши з люльки попіл, ренгаті підвівся й знову повторив те саме:

— Моя хатина — твоя хатина, і все, що в ній, — твоє. Тауо ала (на добраніч). — І вийшов надвір.

Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.

— Куди пішов ренгаті? — запитав я.

— Пішов спати, — відповіла Ладао.

— А чому не в хатині?

— Невже не розумієш? — посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. — Ти — наш гість, і все, що в цій хатині, — твоє. Такий звичай нашого племені.

Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої