Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

різну… Ну, а зараз іще ми здобичі не маємо. Залазь туди. Тільки щоб ніхто з старшини не побачив. Бо тоді нічого не вийде…

— Мене варта до чайки не допустить, — похнюпився Яремко.

— І справді, — почухав свою кучму Клюсик. — Що ж його робити? Нараз ударив себе кулаком по лобі й засміявся: — Є така думка. Ми тебе зараз проведемо туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому. Вранці приходимо — й рушаємо в похід… Доки будемо по Дніпру плисти — не виглядай, а вже як вийдемо в море — тоді боятися нічого. В море ж тебе не вкинемо… Ти ж у нас — оптімус омніум.[115] Ну, то як? — підвів Клюсик свої очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А я знаю. Він побіг би до Іцика ще раз, вискочив би звідти голяка і закричав би: «Еврика!»

Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині, вкутався у дрантя, що дали йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце, іноді вітер пробігав по в'язці очерету — і тоді чув Яремко тихий шурхіт; хлюпалися хвилі — хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.

«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захроплю, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене тут же почують…»

Він насторожено вслухався в тишу. Іноді чув кроки вартового.

«Боже, — думав Яремко, — допоможи мені! Не викажи мене ні Олександрові Чорногорцю, ані Карпові Недайборщу, ані Петрові Скрипнику… Ось як вирушимо в похід, то тоді можеш їм сказати, але тільки в морі…»

Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно…

«Свиту продав за горілку, тепер доведеться померзнути, — подумав Яремко. — Ну, та нічого. Ось прийду з походу — то я її назад викуплю. А кому тая свита влітку потрібна? Адже ж улітку жарко…»

Ніби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Ніби завовтузилося — і знову тихо. Це, мабуть, вартові ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як Яремко завдовжки.

Почулися кроки. Мабуть, вартовий… Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо—тихо… Невже вартовий бачив, скільки козаків ішло до чайок, а скільки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потім чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденці… Яремко завмер, дихати перестав…

Хтось невідомий ніби щось шукав — обережненько так, обережненько… Яремко чув навіть сопіння невідомого чоловіка.

Закляк… Тільки б не виказати себе… Тільки б не виказати… Тільки б не поліз він до тайника… А може, то Клюсик?.. Ні, Клюсик сказав би, що то він.

Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькотіла — мовби хтось набирав її в посудину… Тиша. Тільки тихенько сопе невідомий чоловік. Знову ллється вода — вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий, сухий пісок…

І знову мовби хтось біля борту набирає в щось води.

Навіщо це? Яремко напружено думав, але не міг нічого придумати…

Хлопцеві стало жарко, аж піт лився по обличчю, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко боявся навіть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невідомий чоловік, підніме ґвалт, і тоді — прощай, мріє, про козацький похід!..

Та ні, той чоловік ґвалту не підніматиме. Він, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночі… Але тоді він, Яремко, має підняти шум… Тільки ж… Вартовий спитає: «А ти що тут робив?..»

Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив…

Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла…

Тихо—тихо…

Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике—велике, синє—синє, солоне—солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала—бала, хала—бала…

— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?

Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.

— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.

— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.

— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:

— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.

— От завтра скажу кошовому… Служба є служба… Поставили, то стережи, а не пий…

— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав…

Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.

Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…

Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.

— Тодосю, подай—но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!

Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?

— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.

— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!