Марина та Сергій Дяченко - Варан

і Варан зовсім був погодився на її пропозицію, аж коли серед дня по нього приїхали гінці на довгоногих, укритих лускою скакунах.

Виявилось, його підвів молодий бродяга, якого Варан, пам’ятаючи про власні ночівлі просто неба, якось пустив пожити. Бродяга здавався йому чимось схожим на нього самого; не втримавшись, він показав гостю свою колекцію землеписних карт – не всю, звісно, але й малої частини стало, щоб у гостя полізли на лоба його зелені хитрющі очі.

Бродяга пішов собі й за деякий час піймавсь у великому місті на крадіжці. Часи були неспокійні. Бродягу допитали за всіма правилами, і він розповів про своє життя все, що хоч трохи запам’ятав, зокрема й правду про «скарб», що зберігається в скрині звичайнісінького шкільного вчителя. Підставка, який досягнув теперішнього свого становища завдяки дивовижному нюху, відкопав покази злодюжки серед стосів списаного паперу й негайно дав відповідне розпорядження; пізніше Варан написав добросердій удові, що вільний і здоровий. Недобре, коли живих оплакують…

«Небесна дорога» плавко спускалась. На опертях гойдались, слабко мигаючи в сутіні, дорожні знаки. В особливо вузькому місці візник двічі стукнув підбором об платформу: саможерки вповільнили хід.

…Колекція карт Варана вразила навіть Підставку, що за життя бачив чимало всячини. За державним завданням Варан з’їздив у довгу експедицію і, повернувшись, доповнив власні креслення Скляного лісу й околиць. Після цього Підставка, чий ніс ніколи не помилявся, улаштував йому швидку, карколомну кар’єру…

Панцері саможерок застукотіли по камінню. Повз першу палацову заставу проїхали, по-начальницьки помахавши рукою. Біля другої спинились, і Варан підняв голову, даючи змогу вартівнику з ручною змією на поясі забачити його лице.

Біля третьої застави довелося пред’явити папір із райдужною печаткою.

Одразу після третьої застави екіпаж в’їхав у темну арку і, прогуркотівши ще кількасот кроків, зупинився на підйомнім візку.

– Третій! – крикнув візник.

– П’ятий, – глухо відповіли звідкись ізнизу. Війнуло жаром і димом, ударив невидимий батіг. Заревла ненасить, що рухала підойму. Загрюкотало залізо. Варан скривився: грюкіт, сморід і ревіння ненаситі були однією з причин, чому він не любив бувати на гостині в Підставки.

Підйомний візок поповз угору, поминув два бокові ходи, на третьому з’їхав праворуч й опинився у новому колодязі. Тут було легше дихати; візок піднявся ще трохи й зупинився. Візник нетерпеливо застукав підбором, саможерки смикнулись і ледве не перекинули крісло.

– Даруйте, пане, – пробурмотів візник. – Ліва молода зовсім… ну й… шлюбна пора в неї, можна сказати, від любчика відірвали, щоб вашу милість везти… Лютиться вона, от що.

– Перекажи їй моє щире співчуття, – без усмішки сказав Варан. Візник витріщився на нього, роззявив рота: у цих коридорах ніхто ніколи не жартував.

Хіба що крім Підставки.

На розі прорубаного в скелі тунелю стояв вартівник із лускуном біля коліна. Варан кивнув візникові:

– Їдь собі.

– Спасибі, пане…

Візник розвернув екіпаж, але не до підйомного візка, а в боковий коридор. Варан дивився йому вслід – саможерки здавались двома велетенськими панцерними черв’яками, злегка приплющеними платформою. Це ж треба – «шлюбна пора»…

Варан криво всміхнувся, випрямив отерплу спину й підійшов до вартівника. Лускун – без намордника – не ворухнувся.

– Його Незрушність викликав мене, – сказав Варан, дивлячись у сліпі, повиті полудою очі вартівника.

Минула довга секунда, перш ніж вартовий кивнув.

* * *

– А-а, нарешті Варанчик прийшов… От ми його в залізяччя й закатуємо до кричайчиного виску…

Можливо, це був жарт. А може, щира правда. Варан чекав.

Його Незрушність Імператорський Стовп підійшов ближче. Потягнув повітря широкими вивернутими ніздрями, що подобали на його обличчі на другу пару очей. Розтягнув кутики великого рота:

– А, оце так нерви в тебе, землеміре… Що за кам’яні нерви, ну просто завидки беруть… Сядь.

Варан усівся в крісло, укрите шкурою донного дракона. Шкура – відтінок луски від темно-сталевого до яскраво-бірюзового – склянисто дзвякнула.

– Будеш їсти-пити? – діловито поцікавився Підставка.

Варан похитав головою.

– Гаразд, – Підставка пройшовся по кімнаті, поли його білого халата мели завалену паперами підлогу. – Ображений, що підняли серед ночі… Нічого, потерпиш. Три справи маю до тебе, одразу три, а до ранку далеченько…

Його Незрушність усівся навпроти, приплющив очі й повільно, з негучним сопінням утягнув повітря. Ця звичка Підставки завжди нервувала Варана – і куди більше, ніж обіцянки негайно закатувати.

– Проглянув я твою роботу щодо Озерного Ланцюга, – пробурмотів Підставка, не розплющуючи очей. – Добра робота. Поки не знаю, яка з цього буде користь, але зарубинку поставимо: Варанчик упорався. Так, із першою справою покінчили заввиграшки… Тепер друга. Рибо!

Просто зі стіни виникла зігнута постать секретаря, що присідав уклоняючись. Не дожидаючи розпорядження, секретар розгорнув на підлозі перед Вараном жовтуватий згорток паперу і, все так само присідаючи, уступився.

– Що це? – спитав Підставка. Очі його були заплющені, ніздрі посіпувались, живучи на обличчі окремим життям.

Варан придивився. Карту намальовано майстерно, вигадливо, із дванадцятипелюстковою квіткою, що зображає сторони світу, із любовно виписаними деталями.

Варан розглядав обриси незнайомої землі. Підставка сопів, принюхуючись.

– Це фальшивка, – сказав нарешті Варан.

Підставка підняв повіки. Подивився над Варанову голову:

– Певен?

– Це зробила людина, яка ніколи не ходила далі цього пасма. – Варан провів над папером пальцем. – Оця частина – Білодім’я. Тут, – він показав на правий зріз карти, – має бути околиця Скляного лісу… Усе, що західніше цих горбів – вигадка. У крайнім разі, складено з чиїхось неточних розповідей.

– Так я і думав, – пробурмотів Підставка. – Рибо, вийди.

Секретар згорнув карту, ще раз уклонився і щез.

Підставка мовчав. Очі його знову були заплющені, однак ніздрі дивились просто на співрозмовника. Варану здавалося, що він почуває погляд із тремких чорних отворів.

Підставка був маг. І Подорожник, який колись здавався Варану всемогутнім, проти нього був би як кошеня проти печерної ненаситі.

– Третя справа зовсім проста, – Підставка закинув голову, щоб краще вчувати Варана. – Державну зраду на тебе вішаємо. Замір проти Імператора. Підробку. Що ще? Та досить…

Варан мовчав. Підставка потягнув повітря, рот його розплився в усмішці:

– Ага… Тут нас пройняло, і ми запахли бійцем, готовим дорого продати своє життя… Тихо, Варасю. Битися не будемо, принаймні тепер…

Варан мовчав, не рухаючись із місця.

Підставка простягнув руку. Нічим не примітний аркуш самостійно вивільнився з купи таких самих аркушів і стрибнув у розкриту долоню Його Незрушності.

– Рудий, – не піднімаючи голосу, покликав Підставка.

Нова людина виникла, здається, просто зі стіни. Вона була не сама – наполовину вела, наполовину несла когось, сповитого, як лялька, простирадлами. У кімнаті запахло кров’ю й блювотинням, і не треба було мати нюх Підставки, щоб це відчути.

Той, кого звали Рудим – насправді