Марина та Сергій Дяченко - Варан

Варана розумні темно-червоні очі. Цей лускун, навчений в охоронній канцелярії, прекрасно знав, що його хазяїн – той, у чиїх руках жовтий стек із пахучою кулькою на кінці. Варан постукував стеком по черевику. Писці сиділи вздовж стін, одностайно перетворившись на гіпсові статуї.

Так минули дві години. Ніхто не сказав ні слова.

Коли обличчя присутніх набули зеленуватого відтінку, Варан вирішив, що виховні збори час припиняти.

– За кожну помилку в копії, зволікання чи тяганину замикатиму в комірчині – ось із ним, – Варан кивнув на лускуна. – Усі смерті зарані оголошу нещасним випадком на роботі. Зрозуміло?

Писці завзято закивали. Вони вважали за незаслужене щастя, що за довгі години ждання бестія так нікого й не хапнула. Коли на отруйні щелепи лускуна знову напосів намордник, двоє найлінивіших робітників, не втримавшись, обійнялись.

Повернувши лускуна в охоронну канцелярію, Варан звелів відвезти себе до моря й довго плавав у прибережних скелях. Надвечір стався невеликий шторм; небезпечно гойдаючись на хвилях, Варан подряпав об черепашки лікті й коліна. Повернувшись додому, відчув себе порожнім і слабким, як шкурка ситухи, і ледве дошкандибав до постелі. Ліка почала була ритуальний танок – він махнув рукою, наказуючи покинути дурниці й просто посидіти на краєчку ліжка. Вона скорилась.

Ліка дісталася йому разом із домом і коридором на сто п’ятнадцять кроків. Вона була непам’ятна: рік тому якийсь «торговець красою» напоїв її «солоденьким молоком» – так на професійному жаргоні називається білясте зілля забуття. Ліка не знала свого справжнього ім’я і звідки вона походить. Років їй було зовсім небагато, навряд чи більше вісімнадцяти. У домі «торгівця красою» її навчили танцювати й коритись; Варан спершу намагався відмовитись від гарної ляльки з бездумним поглядом, але вчасно зрозумів, що відкинуту дівчину тоді ж пустять на корм саможеркам.

Ліка зосталась у нього. «Торговець красою» мав чудовий смак: дівчина була легка і світла, як сонячний день. Варан поволі прив’язався до неї, і дуже скоро виявилось, що вона хоч і непам’ятна, але не бездумна.

Він розповідав їй про всякі землі, намагаючись піймати тінь упізнання на її обличчі. Вона винувато хитала головою: ніщо з того, що описував їй Варан, не здавалось їй знайомим. Єдиним знаком, що сяк-так проясняв минуле Ліки, був її страх перед водною гладінню. Може, вона з пустелі, думав Варан. Або зі Скляного лісу – там води багато, але немає жодного озера. Напевно, її хтось шукає й оплакує… чи вже забув, як Ніла забула мене.

Ліка теж прив’язалась до нього – це виявлялось передусім у страху його втратити. Ліка якось знала, що Імператор суворий і чиновники його часто позбуваються і становища, і голови; щоразу, коли Варан ішов «наверх», у її очах з’являлась паніка. Що вже мови про раптові виклики, подібні до сьогоднішнього…

Варан потер лице. Екіпаж давно поминув квартал «заснулих фонтанів», де були шляхетні помешкання, і виїхав на обвідну дорогу – вузьку колію, що оббігала пагорб. Імператорська столиця була велетенським людським мурашником, що містив багатоповерхові підземні галереї, суцільну луску дахів на схилах пагорбів і біля підошви скель, павутиння линв і щогл, які разом утворювали «небесні квартали». Палац Імператора був містом у місті й цілком займав – усередині й зовні – єдиний на узбережжі потухлий вулкан. Коли верхівку вулкана оповивали хмари, у місті казали – Імператор гнівається. Коли замість хмар з’являлися світлі оболоки, казали – Імператор думає про нас. У ті рідкісні дні, коли верхівка вулкана чітко стриміла серед погідного неба, казали просто: «Слава Імператору».

Підставка мешкав під південним схилом. Дістатись туди можна було або міськими вуличками, або «небесним шляхом»; візник, очевидно, дістав наказ квапитись і повернув «на небо». Варан знову примружив очі.

…Забув, як Ніла забула мене.

Яке щастя – вирости на Круглому Іклі й не знати, що на світі існують лускуни й «торгівці красою». І Ніла ніколи про це не дізнається. У неї, напевно, домівка, родина, її діти вже майже дорослі… Усі нишком уважають себе за горні й чекають на пана на білій криламі, щоб стати до нього за пажа й податися звідси – далеко-далеко…

Варан труснув головою. Його думки ходили колом, як робітник біля гвинтової пружини. Як дивно: поки він вештався в пошуках легенди, думки про Нілу навідували його нечасто. Коли він вирішив покинути все й осісти на одному місці, нарешті завести сім’ю… Прожити людське осіле життя…

Невже та, чорноволоса, усе так само згадує його, розкладаючи вогонь у своїй пічці?

Варан сіпнув кутиком рота. Місто лежало тепер під ним – від кварталів струменіло тепле повітря, у тремких потоках піднімались запахи й негучні звуки, але вогнів майже не було. Імператорський наказ: уночі спати, вдень працювати. За музику й танці по заході сонця – каторга. Імператор суворий, і всім це подобається. В усякому разі, усі вдають задоволених…

«Небесна дорога», натягнута від щогли до щогли, погойдувалась. Брязкіт панцерів під платформою лунав голосно й гучав, напевне, унизу. Не один ремісник, відірвавши голову від подушки, прислухається до небесного гуркоту і скаже сонній дружині, що, мовляв, Імператорський урядник їде серед ночі у важливій справі…

Варан уклав руки на підлокітниках і спустив голову на груди.

…Людське осіле життя.

Дух авантюризму й жага мандрувати, от що примусило його покинути Кругле Ікло. Той хлопчисько, що ледве не втік із плотогонами, жив у юнаку й жив згодом у мужчині. Потрібні були роки, щоб усвідомити: легенду не зважиш у руці, а деякі питання не мають відповідей, їх нема кому ставити, крім себе самого… Дух авантюризму ослабнув із роками, жага мандрувати вменшилась, і Варан підшукав собі пристановище в Озернім краї – місці спокійному й плодючому, рівновіддаленому від моря й від степу.

Але Імператор, або Шуу, або хто там грав його долею, повернув на своє.

Декілька років Варан учителював у великому селищі, за це мав кімнату при школі, дрова, харчі й повний спокій. Між ним і дітьми ніколи не було ні сварок, ні брехні, ні особливої любові: він добре робив своє діло й не зловживав різками. Іноді під настрій міг розповісти що-небудь про свої мандри. Для оповідей вибирав тільки смішне або забавне; можливо, діти гадали, що всі роки його бурлакування були одним протяглим жартом. Зате якщо хто-небудь з них намагався розповісти про себе, Варан щоразу м’яко ухилявся від розмови.

Удова, що мешкала по сусідству, охоче приймала його в себе і не раз натякала, що непогано б справити весілля, як люди. Удова була опасиста, ставна й добросерда,