Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

— А шпигун — він і вбити може? Правда ж?

— Та замовч ти! — вже серджусь я, а самому стає ще холодніше.

Що не кажи, а нелегко ловити шпигунів, сидячи серед ночі на морському березі. Хай навіть два або хоч і один наштовхнуться на нас, що тоді робити? В нас же немає нічогісінько, вийшли ми в засаду з голими руками. Хіба ми зможемо затримати озброєного порушника?

Я вже бачу, що з нашої засади не буде ніякої користі. То тоді чого ж ми сидимо? Хіба для того, щоб зняти крик, коли ворог покажеться? А хоч би й так! Хай тільки з'явиться хтось підозрілий, ми з Павликом такий галас зчинимо, що він і про зброю свою забуде, і автомат кине з переляку та назад подасться.

Мені вже не так холодно, навпаки, стає навіть жарко, чи то тому, що від каміння йде денне тепло, чи, може, справді з степу дихнуло тепліше.

А Павлик знову шепоче на вухо:

— А що ми робитимемо, коли він раптом з'явиться?

— Кричатимемо, — відповідаю тихо.

Павлик забуває про обережність, запитує напівголосно:

— А коли він утече? Тоді ж його прикордонники не спіймають? Що вони на те нам скажуть?

Я задумуюсь. Що правда, то правда. Так можна не допомогти, а тільки перешкодити прикордонникам. Це що ж вийде — ніби навмисне своїм криком ми порушника попередили?

— А ми по кричатимемо, — кажу, — а камінням його закидаймо.

— Так у нас же немає каміння.

Ну, цей мені Павлик, ну й проноза. Справді, в нас по було жодного камінця, хоч ми й сиділи на кам'яній горі. Треба було запастись камінцями на всякий випадок, і я, залишивши Павлика в засаді, обережно поповз із кручі до моря. На березі лежало багато відшліфованого морськими хвилями каміння. Сторожко оглянувшись і не помітивши нічого підозрілого, я швидко набрав за пазуху, скільки можна донести, замашних камінців і почав видиратися на кручу. Каміння тягло мене вниз, було таке важке, що я ледве доніс його до того місця, де сидів Павлик. Тепер ми відчули себе значно спокійніше — що не кажи, ми були озброєні, мали можливість закидати ворога камінням, немов гранатами.

— Коли що, то я відбиватимусь, а ти в селище побіжиш, людей розбудиш, — наказав я Павлику.

— Я відразу всіх розбуджу, — пообіцяв Павлик.

З моря виплив великий червоний місяць. Небо і море запалали, загорілися, ніч відійшла кудись у степ, зорі ніби враз піднеслися ще вище, а верхня круча і селище були видні, немов удень. Одинокий каштан на горі видався велетенським, заступив собою півнеба.

В морі, десь далеко-далеко, переморгувались червоні та зелені вогники, на небі пропливали швидкі червоні зірки й долинав громовий голос літаків. По морю пролягла широка золотава доріжка. Вона йшла від самого берега до далекого-далекого місяця.

— А як внпи виходять з моря? — знову цікавився Павлик.

— Хто виходить?

— Та шпигуни ж!

— Ат, не вигадуй! Хіба я знаю, як вони виходять звідти? Смішний цей Павлик. Він, мабуть, думає, що я вже не вперше сиджу над морем і видивляюся порушника, він гадає, що я вже не раз затримував їх і маю в тому неабиякий досвід. Ніби мені самому не хотілося б знати, як саме з'явиться отой ненависний ворог? Чи він підпливе в гумовому човнику, чи на підводному човні, чи в моторному баркасі, чи просто — в трусах та майці? Було б найкраще, коли б він з'явився в самих трусах і з голими руками. Тоді б ми його з Павликом закидали камінням, поклали б на гальку і взяли б у полон. Павлик таки не може вмовчати.

— А то кажуть, ніби вони виходять просто з води. У водолазному костюмі.

Уявивши собі такого посланця моря, я мимоволі здригаюсь. Таке страховище не тільки не затримаєш, а, чого доброго, так злякаєшся, що й з місця не рушиш.

— А пам'ятаєш, як Чорномор виводив з моря тридцять трьох богатирів? Я в кіно бачив. Ох і цікаво! Море хвилюється, хвилюється, а вони йдуть-йдуть…

— Тихше, ти! Знайшов час казки розповідати. Дивись краще на море і мовчи. Теж мені — прикордонник.

Павлик слухняно замовкає, не кліпаючи дивиться в море, тихо посвистує носом.

То в селищі, то на горі, в будинку відпочинку, інколи озивались собаки. Вони гавкали ліниво, то поодинці, то гуртом, так, знічев'я, аби нагадати про своє існування та похвалитися перед господарями, що й вони не сплять, а вартують людський спокій. Гавкнувши раз-другий, вони замовкали. І аж починаєш сумніватись після того — гавкали вони чи не гавкали?

Враз загаласували півні. Почав чийсь старий, застудженим голосом. А за ним уже й інші. То кукурікали дзвінкими голосами, то зривались, а деякі, видно, зовсім молоденькі півники, не витягували не тільки ноти, а й півноти.

Я прислухався до того півнячого кукурікання, дивився пильно в морський простір, освітлений місяцем, і сам до себе посміхався. Мені було якось особливо радісно, щось незвичайне, тепле лоскотало мені груди. Як це добре, що я не злякався, не сплю собі вдома, а сиджу ось тут, на самому краю нашої радянської землі і пильную, щоб на неї не ступив ворог. Моєму татусеві, мабуть, про це й не сниться, він і не повірить, коли розказуватиму. Але це правда. Я сиджу на самому-самому кордоні і пильно вдивляюся в море… А воно чомусь все темнішає і темнішає. І зорі блимають якось так смішно і співають… Співають по-півпячому, а деякі навіть тягнуть басом, ніби бабусин Гладун. Несподівано він з'являється біля мене. Тільки він чомусь схожий на нашого Дорофеїча. Я сердито крикнув на нього, і Гладун в одну мить зник. А Павлик сміхотливо запитує:

— Даньку, тобі кицька приснилась?