Стівен Кінг - Темна вежа: Темна вежа VII

– Тед, час забиратися, – наполягав наймолодший з чоловіків. – І забиратися inmediatamento39.

– Так, – сказав старий, але погляду від Джейка не відвів. Він затулив очі рукою (Едді подумав, що так він схожий на карнавального ясновидця, що готується читати думки), та потім опустив її. – Так, авжеж. – Він глянув на Роланда. – Ти їхній дін? Роланд з Ґілеаду? Роланд з роду Ельдового?

– Так, я… – почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим – свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:

– Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.

– Це не має значення, – відказав сивий. – Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?

– Безперечно, – кивнув Роланд.

У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.

– Господи! – здушено прохарчав він. – А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус – це… це…

– Каюта першого класу на «Королеві Марії», – слабким голосом промимрила Сюзанна.

– Ходімо… хутко! – підганяв наймолодший. – Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!

– Так, – кивнув сивий. – Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.

– Показуйте дорогу, – сказав Роланд. – Ми підемо слідом.

Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав:

– «Камка-А», під’їдьте до вантажної платформи номер дев’ять. «Камка-А», до вантажної платформи номер дев’ять.

Від підстрибування на стегні в Едді Сюзанну знову стало нудити, але тривожний настрій сивого старого передався їй, як застуда. Крім того, вона знала, що таке тахіни: чудовиська з людським тілами й головами птахів чи звірів. Вони нагадували їй істот на картині Босха «Сад земних насолод».

– Дорогенький, відчуваю, що мене може знову знудити, – сказала вона. – Але якщо це станеться, ти навіть не думай зупинятися.

Едді щось буркнув, і вона прийняла це за ствердну відповідь. Піт стікав його блідою шкірою, і Сюзанні стало його шкода. Адже йому було так само зле, як і їй. Тепер вона знала, що воно таке: пройти крізь створений ученими пристрій телепортації, який доживав свої останні дні. У тому, що їй бодай коли-небудь вдасться переконати себе повторити цей перехід, вона сумнівалася.

Підвівши погляд, Джейк побачив дах, зроблений з мільйона панелей різних форм і розмірів. Враження складалося таке, що він дивився на мозаїчну черепицю, пофарбовану в однаковий сірий колір. Аж раптом крізь панель пролетів птах, і Джейк збагнув, що то не черепиця, а прямокутники скла, подекуди розбиті. А темно-сіра барва – таким, певно, був світ у Краї Грому. «Неначе тут вічно триває сонячне затемнення», – подумав хлопчик і здригнувся. Поряд із ним Юк знову кілька разів поспіль хрипко закашляв, та потім, раз у раз стріпуючи головою, знову побіг уперед.

Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд – генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.

Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, – подумала Сюзанна. – З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».

– Ходімо, – сказав старий з копицею сивого волосся. – Вже недалеко. Але треба поквапитися, бо, якщо попадемося тахінам з Дому розбитих сердець, вони вас уб’ють.

– Нас вони теж вб’ють, – докинув наймолодших із трьох чоловіків і відгорнув волосся з очей. – Усіх, крім Теда. Тед – єдиний з нас незамінний. Просто він надто скромний і не любить про це згадувати.

Поза «ВАНТАЖЕННЯМ/ЗАГУБЛЕНИМ БАГАЖЕМ» розташовувалася (цілком логічно, подумала Сюзанна) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивий поторсав двері. Замкнено. Але його це радше потішило, ніж засмутило.

– Дінкі? – промовив він.

Як виявилося, так звали наймолодшого з них трьох. Хлопець узявся за ручку, і Сюзанна почула, як усередині щось тріснуло. Дінкі відступив від дверей. Тед знову спробував штовхнути двері, й цього разу вони відчинилися без проблем. Їхнім очам відкрилося темне приміщення, розділене навпіл високою конторкою, табличка на якій викликала в Сюзанни легку ностальгію: ВІЗЬМІТЬ НОМЕРОК І ЧЕКАЙТЕ.

Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.

– А тепер ти їх замкнув, – у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. – Правда ж?

– Не зараз, будь ласка, – сказав сивий чоловік, Тед. – На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.

Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду – давно мертві) й три скелети.

– І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? – спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.

– Юначе, ви ж знаєте