Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

— До дванадцятої години ночі усі роботи в бараці будуть закінчені. До першої години ночі тут буде прибрано, сміття зсиплемо в паперові мішки. А завтра можемо розпочати роботу на псарні.

— Гаразд, — кивнув Бруно. — Але після вранішнього апелю сміття віднести на смітник, свої постелі — назад у центральний блок, а інструменти — на склад! Поснідаєте і чекатимете виклику.

— Яволь! — гаркнув Карел, пожираючи очима начальство.

Бруно навіть не виявив бажання обдивитися барак і перевірити якість роботи. Він звик наказувати, знаючи, що ніхто не насмілиться порушити наказ, адже порушників карали на горло.

І знову — шалена робота. Ніхто з начальства більше не турбував їх. З настанням темряви в табір повернулися арбайтскоманди і, як завжди в такі часи, табір перетворився на розворушений людський мурашник. Карел покликав Володю й Жору, наказав їм добре повечеряти перед важкою дорогою, дав кілька бутербродів з маргарином і пляшку кави для Петра.

— Нагодуйте земляка і поговоріть з ним. Але ніяких розпатякувань! Тільки запитаєте: згоден чи ні. Якщо згоден, після відбою, коли всі в бараці заснуть, босоніж прибіжите сюди, але так, щоб есесівці на вежах вас не помітили. Якщо раптом вас освітять прожектором і крикнуть «хальт!» — не здумайте тікати. Навпаки, зупиніться, зніміть шапки і голосно відрапортуйте, що ви — теслі і за наказом лагерфюрера ідете в тринадцятий блок на нічну зміну, щоб закінчити термінову роботу, яку вранці буде приймати сам лагерфюрер. Я теж вийду вам назустріч з пов'язкою капо. Це переконає есесівців, адже вони бачать, що в бараці вдень і вночі кипить робота. І все ж таки бажано не попадатися. Ну, як кажуть, з богом!

Хлопці пішли шукати Петра.

В цей час біля кухні зчинився гвалт, пролунало кілька пострілів. Дикі лайки і крик, розпачливі зойки… Неймовірний шарварок свідчив про те, що там — облава. Мабуть, хтось із в'язнів, а може, ціла група вчинили спробу щось украсти і «погоріли».

Володя з Жорою з тривогою чекали Петра, а його все не було. Нарешті біля кухні все стихло, звідти розходилися по своїх бараках капо. Навіть у темряві їх легко було розрізнити по жовтих пов'язках і киях, з якими вони ніколи не розлучалися.

Кількох убитих в'язнів потягли до трупарні. А один, покалічений, повз до дванадцятого блоку. Охоплені тяжким передчуттям, Володя з Жорою кинулися йому на допомогу — із жахом побачили, що то Петро! Впізнавши товаришів, він заридав і знепритомнів…

Хлопці віднесли його до барака, поклали на землю. Володя лишився біля непритомного Петра, а Жора побіг доповісти Карелу про нещастя. Повернувся швидко, і не сам, а з Янушем Кемпкою. Той приніс медикаменти й ліхтарик. Сяк-так привів Петра до тями, роздягнув його й почав обдивлятися рани, присвічуючи ліхтариком. Хлопці ж, знявши куртки, прикривали від сторонніх те, що робив Януш. А він обробляв рани йодом, заклеював їх лейкопластирем, накладав тугі пов'язки.

Петро увесь був закривавлений. Перебиті м'язи рук і ніг жахливо роздулися, в багатьох місцях розсічена шкіра. Він уже не міг ворухнути ні руками, ні ногами, поки що неясно було, чи хоч цілі кістки. Лице теж закривавлене, страшенно розпухло. Зуби вибиті, на голові рани. Ні про яку втечу Петро вже не міг і мріяти…

— Петре, ми не залишимо тебе, нестимемо на руках… Єдиний шанс! Більше його ніколи не буде… Ти розумієш?.. — мало не плачучи, говорив Володя.

— Спасибі, — простогнав Петро. — Проривайтесь без мене і… хай вам щастить! А мені, видно, не судилося…

На нього ледве натягли одежу й лишили лежати на землі до апелю. Тим часом Януш збігав до чехів і, повернувшись, сказав, що вони готові взяти Петра з собою, нести на руках…

— Ні, ні, я не згоден. Просто не маю права. І ви — теж, — сказав Петро кволо, але твердо.

Януш довго мовчав, розмірковуючи, потім дістав з торби десяток пачок сигарет і буханець хліба.

— Сигарети віддаси штубовому й попросиш зарахувати тебе прибиральником. Головне — аби тебе залишили в блоці. Якось, може, відлежишся — організм у тебе міцний. Впадати у відчай не треба. Штубовий у вас якраз не звірюка, та й цигарки свою справу зроблять… Ну, прощай.

— Прощайте. Дякую. Хай вам щастить, — тихо сказав Петро.

Януш пішов.

Біля Петра лишилися Володя і Жора. Скоро мав початися аппель.

— Як же це сталось? — у розпачі питає Володя. Петро, шамкаючи закривавленим беззубим ротом, розповідає:

— Випадково зустрів хлопця, з яким подружився давно, ще до Освенціма, в тюрмі. Миколою звати. Розговорились. Виявилось, що він у четвертому блоці. Я вирішив трохи провести його. Йшли повз кухню. А там у цей час десятків зо два капо одержували продукти. Скориставшись шарварком, двоє в'язнів проникли просто в роздаточний зал, поцупили бачок з картоплею й кинулися тікати. Причому побігли прямо на нас. На ганок вискочив п'яний кюхефюрер і давай стріляти. Убив обох, попадали бідолахи, картопля розсипалася по землі… А той стріляє. І тут падає мій Микола — куля влучила йому в голову. Кров як бризне! Упало ще кілька чоловік… Я кинувся бігти — і напоровся на Зеппа та ще кількох капо. Накинулися на мене з киями та як почали молотити… В цей час інші в'язні хапають картоплю, розбігаються хто куди. Капо — за ними! А я поповз до свого блоку…

Заревіла сирена. Аппель! Хлопці підняли Петра і, обхопивши під пахви з двох боків, поставили в стрій всередину колони, та так і простояли з ним до кінця апелю, підтримуючи, щоб не впав. А потім віднесли й поклали на нари. До відбою лежали мовчки. На серці у кожного — важкий камінь: свобода поруч, а тут помирає друг.

Знову реве довга сирена — відбій! Зразу ж усе завмирає, табір поринає в тяжкий сон. У бараці не сплять тільки троє.

— Прощай, Петре… — шепоче Володя.

— Прощайте…