Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

Крейський повів з Ріхтером відверту розмову. Хіба ж не видно руку політичних інтриганів? Хіба ж не ясно, що все це стара пісня, крутійство, шантаж і що декому дуже кортить штовхнути їх у найчорніше багно, на стару стежку воєнних злочинів?

Раптом стук у двері, обережний, зовсім несміливий. Відімкнути? Чи, може, хай Гельда витлумачить непроханому нахабі, що вхід до кабінету невільний? Знову стук, настирливіший, гучніший. І враз ніби відлунюється на ті звуки в серці Ріхтера. Враз ноги його стають млісно слабими і зрадливо непевними. А що, як це…

Далі говорити зайве. Одним стрибком Ріхтер підбігає до дверей, відмикає їх. Так і є — вона. З-під світлої каски волосся на нього зорять неймовірно поширені, чисті й віддані очі Гельди. Прекрасніших очей він не бачив у своєму житті: вологі, іскристі, обгорнені тріпотливим мереживом він, очі самої душі, самого кохання дивляться на нього немов з мистецького портрета. Правда, вона прийшла, мабуть, у якійсь діловій справі. І очі її намагаються бути строгими й холодними. Але з того нічого не виходить.

— Ось… прошу, пане інженер… — І подає йому на підпис великий аркуш паперу. — Треба підписати… Приходив інженер Траубе з третього відділу… питав вас…

Ага, інженер Траубе. Тільки чому ж такий великий, такий надмірний клопіт про якогось інженера Траубе і чому саме зараз, в ці хвилини цілковитого самозречення інженера Ріхтера? Чому очі в пухнастих віях так болісно-ніжно, так турботливо оббігають високу, завішену схемами й всілякими таблицями кімнату головного конструктора? Що вони хочуть сказати, ті очі?

Ріхтер дивиться на Гельду і мовчить. Бере в неї з рук папір і мовчить. Щільно прикриває за нею двері і знову ж таки — ані пари з вуст.

А очі говорять: тремтливо, зворушливо, хвилююче. Говорять про любов, якої не в силі знести, про бажання бути поруч, чути подих, голос, калатання серця пана інженера. Одвічна мова очей, одвічна і кожного разу по-новому оригінальна, неповторна, свіжа.

Летять кудись на стіл папери інженера Траубе, — гаснуть високі вікна, навіть «Левіафан» соромливо ховається за своїм риштуванням. Все провалюється в безвість, все стає далеким і непотрібним.

Різкий телефонний дзвінок зриває обох з канапи. Ріхтер бере трубку.

— Слухаю… Пане директор?..

Вимогливий голос у трубці намагається щось втовкмачити в свідомість інженера. Трубка холодно, чужо тиснеться йому до вуха, звуки рвуть тишу, але Ріхтер дивиться на двері, за якими зникла Гельда, і нічого не може второпати. Нарешті сідає на перший-ліпший стілець, скупчує всю свою увагу і рівним, хоч і дещо тремтячим голосом відповідає на белькіт у трубці.

— Мушу доповісти вам, пане директор, що з військовими інспекціями я не маю нічого спільного і на майданчику ви мене не побачите… Неприємності?.. Не погрожуйте! Ніяких неприємностей. І взагалі, пане директор, я людина суто цивільна.

А тим часом Гельда, зовсім утративши голову, метушиться біля свого столика. Ніякої клопіткої роботи в неї, звичайно, немає, ніхто її не підганяє, але ж вона мусить щось робити. Мусить заглушити в собі кипучу радість, яка на одну мить зірвала з неї запону туги, страждань, непевності й страху.

Тепер тільки по-справжньому відчула свою безвихідь. Згадала минулі дні, біганину по цехах, свій страх і оте принизливе схиляння перед панами з штабу АСБР. Її любов була порожня, приречена, безнадійна. Хіба могла вона сподіватися на радість кохання після всього, що сталося?

Після того, як, виконуючи волю ордену, вона самовільно переступила поріг Ріхтерової оселі.

Паперів Браузе, звичайно, не знайшла. Їй потрапило в руки інше. Сама того не сподівалася, сама не вірила. В купі газет лежав лист від росіянки, від отієї русявої красуні. Ледь спромоглася прочитати її прізвище, а прочитавши, мало не осатаніла з ревнощів. Знову згадала приїзд іноземки в їхнє місто, побачила перед собою струнку, вродливу дівчину, коронку кіс над чолом, задумливий погляд.

Взяла лист і машинально сунула його собі в сумочку, бездумно, без мети. «Щоб не бачив його. Щоб забув!»

Коли увечері показала лист Штраусові, той спочатку недбало пробіг його очима, криво посміхнувся.

— Дурниці!

— То віддайте! — потягнулася вона за папірцем. Але в його очах майнула загадкова тінь. Лист міг йому пригодитись. Хай пані Гельда не нервується, адже треба берегти сили. Крім безневинних листів, існують ще відомі їй папери доктора Браузе. І орден чекає від неї цих паперів. Орден вірить їй.

Більше вона не бачила листа. Забула про ключик, про наказ Штрауса. В душі її вже визріло тверде рішення: не переступати Ріхтерового порога! Ніколи!

І ось вона згадала все. Повернувшися з заводу, ще відчуваючи на вустах слід поцілунку, згадала раптом, як викрала його лист, як підло пробралася до нього. Боже, боже, чого ж вона може тепер сподіватися?

«Розповісти все!» — озивається в ній несміливий голос.

«Не смій! Прокляне тебе, дізнавшись, що служила чужинцям».

Він же й так знає. Бачив тебе з ними, від Крейського наслухався всіляких балачок…»

«Ні, ні, може, й не знає. Краще йди сама до нього, спокутуй свою вину і, якщо доля посміхнеться тобі, матимеш в нагороду його кохання…»

Вірна супутниця дівочих снів — подушка — вже мокра від сліз. Немає сили влежати на ній. Що робити? Як їй порвати з тим клятим орденом, з тими страшними людьми? Ось вона бачить перед собою суворе, похмуре лице Штрауса — чорні кошлаті брови, гачкуватий ніс, жорстоку посмішку. «Я доповім, Гельдо, про ваші настрої…» Може, вже й доповів, і в штабі знають всі і готують над нею останній суд, останню розправу. І сам магістр підписує їй смертний вирок…

Пан Густав, молодий панич Кірхенбом, син президента… А що, коли б дізнався дідуган про свого синка: як той підкопується під нього, як готує йому крах і ганьбу! Піти й розповісти, все до краю, викласти гарненько, строго, до останньої деталі… Ет, дурниці! Хіба ті вовкулаки не помиряться між собою? От якби сторонні дізналися… зовсім сторонні. Скажімо…

І тут