Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

годину не бували на муштрі. З офіцерських корпусів, розташованих по той бік шосе, вийшли в кисейних маревах хатніх пеньюарів дами офіцерських сердець. Натовп на військовому майдані притягував до себе всіх. Ці дні були такі тривожні і повні несподіванок.

Туровський читав. Він читав із швидкістю, максимально можливою, але чудово й метко маневруючи серед усіх крапок, ком та інших розділових знаків. Знак оклику в його вимові жив. Він майже бринів як самостійний звук. Лекції латині не пішли для Туровського намарне. Ось уже він міг користати з них у житті. Римську літературу викладав у нас інспектор гімназії, педант і деспот, але великий аматор декламації, академіст Богуславський. «Квоускве-тандем, Катіліна!..»[127] «Дедалюс-інтереа…»[128] Туровський скандував: «Великий русский народ!», «Доблестная русская армия!», «Мы, божией милостию!», «Непобедимая!», «Священная!», «Боголюби-вая!», «С нами бог!..» Ми почували, як хвилі високого патріотизму б'ють нас одна по одній і мало не звалюють з ніг своєю істеричною запамороливістю. Голови наші йшли обертом, нори тремтіли від молодечого ентузіазму. Буде війна!

О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського[129]. Війна — щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов[130] Генерал Кондратенко[131]. Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію[132].

— Урррааа!!! — вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах — справжні, дорослі військові — кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.

Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію — осередок і центр усього громадського життя[133]. Там щось, очевидно, мало відбутися.

Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки — щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, — і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми — одинадцятеро — йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди[134]. Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.

От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.

Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:

Что ты вьешься, черный ворон, над моею головой,