Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

уже майже дійшов до нас, раптом спіткнувся в пітьмі й упав. Казанок вилетів з рук, брязнув на землю.

Відразу ж на цей шум спалахнув прожектор і пролунала кулеметна черга.

Всі миттю припали до землі. Світло прожектора знов ковзнуло над нами, знов затріскотіла кулеметна черга.

Хлопець підвівся і взяв казанок, щоб знов іти по воду.

— Почекай,— притримав його за полу українець.— Може, там щось запідозрили.— Він згадав, що хлопець все одно нічого не чує, і злегенька притис його до землі, показуючи, щоб той сів і нікуди не йшов.

Юнак заперечливо похитав головою, випручався і все-таки вирушив по воду.

Над табором знову залягла важка тиша. Тільки вряди-годи чулися кволі стогони та слова, що краяли душу:

— Води…

— Пити…

Хвилини здавалися годинами — важкими, томливими.

Подув вітер. Зривав куряву, пісок, жбурляв у обличчя.

Виглянув місяць і сумно поплив між хмар. Уже видно було далеко: колюча загорожа, сторожові вежі, навіть помпа, де текла така жадана вода. Коли добре прислухатися, можна навіть почути її плюскіт.

Я вдивлявся туди, за колючий дріт, і таки намацав очима ледь помітну рухому тінь. Якби я не знав, що там людина, то, мабуть, ніколи й не побачив би її. Вона повзла до води. Проповзе метр-два й завмирає, поклавши на землю голову.

— Хлопець наближається до води,— прошепотів я. Хто міг, підвели голови, вдивляючись у той бік. Нічого не розгледівши, хтось сказав:

— Тобі здалося… Нема там нікого.

«Невже мене зраджує зір?» — подумав я, напружено вдивляючись у ніч. Ні, я не помилився, он він знову поповз.

На щастя, коли світло прожектора знов замиготіло над табором, хлопець лежав непорушно.

— То він, я вам точно кажу.

— Де, де?

— Метрів за двадцять од помпи,— сказав я.— Ну й спритний же хлопчина.

— Молодець хлопець, справжній герой. Як жаль, що він глухонімий.

Дарма. Головне, щоб зостався живий,— відповів я.— Ще молодий, після війни його вилікують.

— Доповз? — знов запитав сусід.

— Уже набирає воду.

Раптом немов з-під землі виросло два фашисти й кишеньковими ліхтариками освітили хлопця. Той різко обернувся на світло й побачив дві темні постаті.

— Партизан?! — закричав один із фашистів і вдарив полоненого автоматом.

Хлопець упав, потім звівся на коліна, силкуючись стати на ноги. Але, видно, не мав сили.

І раптом сталося те, що приголомшило нас.

— Звірі! — закричав німий.— Там люди вмирають!

Ми не вірили своїм вухам. Скільки знали його, не міг вимовити ані словечка.

— Ви чуєте! — вигукнув українець.— Він заговорив, ви чуєте? Німий заговорив!

Безмежна була б наша радість, аби це сталося не за таких обставин.

На галас з усіх боків засвітилися прожектори, стало видно як удень, і те, що відбулося, тепер міг розгледіти кожен.

Хлопець здійняв угору стиснуті кулаки й, кинувшись на німця, який був ближче до нього, вигукнув:

— Убивці!

Зацокотів автомат, і хлопець упав…

І знову місяць заплив за чорні хмари, щоб не бачити, як помирає світла душа.

Кусень хліба

Був 1945 рік. Нарешті я вийшов з-за колючого дроту концтабору — як завжди, справедливість таки взяла гору. Здавалося, мир і спокій панували в усьому світі. Від волі, від щастя, що вирвався з пекла, паморочилося в голові.

Я йшов вулицями Міндена до щойно утвореного пункту репатріації і ще не вірив, що незабаром повернуся на Батьківщину. Ішов сам, зодягнутий у лахміття, з брудною сумкою від протигаза, в якій було всеньке моє майно: голка, нитка, ножик, зроблений з розплесканого цвяха, щербата ложка. Ще, правда, я мав дерев’яного ящика з мотузяною ручкою, з яким не розлучався і в якому зараз лежало справжнє багатство — грудка сірої солі завбільшки з кулак, дбайливо загорнута в ганчірку. І був у мене там захований двохсотграмовий кусень чорного хліба. Добряче зголоднілий, я все-таки його не торкався.

«Ні, хай поки що буде,— казав сам собі.— Хтозна, які ще несподіванки можуть бути попереду. Хай, хай ще полежить…»

Цей шматок хліба і без того додавав мені сил, підбадьорював. Він був мій, тільки мій і більше нічий. Будь-якої хвилини, коли вже несила буде терпіти, я зможу його з’їсти до останньої крихти. Так, до останньої крихти. Але поки що хай лежить цілий, я ще можу потерпіти, ноги ще несуть мене, я при пам’яті, чую людські голоси, навіть можу відрізнити чоловічий голос од жіночого.

І зір мене, дякувати долі, не зраджує. Чітко бачу, що роблять люди навколо мене. Той з лопатою, той з кайлом, а ті з ношами — працюють, хоча з неба сіється дрібний дощик. Треба негайно звільнити дорогу, завалену битою цеглою, якимись уламками.

Я не шукаю схованки від дощу. Іду. Що мені дощ?

Он дибає назустріч старенький чоловічок, худий і зігнутий, а в руках міцно затис… теж шматок хліба. Можливо, багато ротів чекають його з тим кусником.

Хліб…

Останні три роки це слово означало для мене життя. Я не знаю місткішого, значущішого слова.

Припускав дощик, я ступав швидше й дедалі дужче відчував голод, виснаження.

«Ні, вже неможливо терпіти, та й навіщо ця впертість? — гніваюся я сам на себе.— Маю ж хліб, то чому б і не попоїсти, якщо голодний?»

«Їж, їж»,— нашіптував мені