Томас Тімайєр - Подих диявола.

напрямок. Ніянг каже, що споруда неприступна й оточена крутими скелями. Кожного бранця спочатку приводять туди. Там вони залишаються доти, поки не вирішать, що з ними робити. Гадаю, пошук потрібно починати саме там.

— А чи є можливість витягти звідти когось? — скептично поцікавилася Шарлота.

— Упевнений, що це буде нелегко,— сказав Оскар.— Судячи з опису Ніянг, висота споруди — понад сто метрів. Але ми маємо спробувати. Із цим погодилися всі, крім Лілієнкрона. Той був не в захваті.

— Як ми непомітно наблизимося до фортеці? Наскільки я зрозумів, там немає жодної можливості сховатися, і сила-силенна вартових.

— Гарне заперечення,— задумався Гумбольдт.— Перед нами стоїть таке питання: чи йти нам напролом, чи діяти хитрістю. Ці кам’яні, схоже,— чудові воїни. З піщаною акулою вони впоралися всього за кілька хвилин. А ви знаєте, що це було за чудовисько.

— Вони озброєні до зубів і добре вимуштрувані,— додав Оскар.— Щити, списи, мечі,— немає нічого, чим би вони не володіли. Іти відкрито було б чистим божевіллям.

— Що ти пропонуєш? — поцікавився Лілієнкрон.

— Нам потрібно замаскуватися,— заявив Оскар.

Лілієнкрон підняв брову:

— Схоже, я недочув.

— Ні, ні,— заперечив Оскар.— Я серйозно.

— І де ж це? У камінні?

— Ні. У рабів.

— Дурня!

— Дозвольте хлопчикові домовити,— втрутився Гумбольдт.— Давайте спочатку вислухаємо його пропозицію.

— Батько перевдягнеться наглядачем: він найви- щий з усіх нас. Прилаштуємо йому роги та шкуру, дамо спис і батіг. І разом із ним ми підемо до фортеці.

Учений розреготався.

— Гумбольдт — кам’яний? Воістину, видовище, на яке я хотів би глянути. Але як це спрацює? Не забудь, що між цими чудовиськами та людьми є певні анатомічні розбіжності. Кам’яні відразу запідозрять недобре.

— Ні, якщо ми постараємося,— заперечив Оскар.— Можете мені повірити, на питаннях маскування я добре знаюся. У Берліні я непогано зображував усіх, кого потрібно: посильних, різноробів, листонош і при слугу. Одного разу я навіть дівчинкою перевдягався. Щоправда, коли до нас потрапила Лєна, вона мене перевершила.

Шарлота кивнула:

— Тому що вона дівчинка, дурненький.

— Саме так,— посміхнувся Оскар.— Але от що я хотів сказати: тут ми знайдемо все, що потрібно для переконливого маскування. Зробимо з бамбука списа, з вусиків он тієї рослини — батіг. Мох і лишайник зіграють роль шкури. Виріжемо з кори маску, а для рогів можна знайти коріння. Переодягтися рабами буде зовсім легко. Роздягнемося, залишимо тільки мінімум одягу, забруднимося глиною та землею й будемо йти зігнувшись. До того ж, пил довершить роботу. Невелика театральна вистава, і, повірте, нас не можна буде відрізнити від справжніх рабів.

— ...це принизливо,— похитав головою Лілієнкрон.— Тільки рабом мені ще не вистачало зробитися!

— Ну ж бо, поводьтеся як слід, а то вперіщу батогом! — розсміявся Гумбольдт.

— А... а що буде з моєю шапкою?

— Боюся, вам доведеться з нею розстатися,— сказала Еліза.— Подаруйте її Вілмі, вона зрадіє.

— Я вважаю пропозицію Оскара просто чудовою,— сказав Гумбольдт.— Щоб бути більш непомітними, будемо триматися крутого схилу. Щоправда, це означає, що доведеться зробити невеликий гак, але ми матимемо перевагу — принаймні, ми зможемо сховатися. У першу чергу, від цих піщаних акул.

— Згодна,— заявила Еліза.— Голосуємо. Може, в когось є інші ідеї?

Усі подивилися на Лілієнкрона. Учений мовчав.

— Ні в кого? Отже, хто за пропозицію Оскара?

Руки підняли всі, навіть Лілієнкрон. Правда, було видно, що це рішення далося йому нелегко.

— Прекрасно,— підсумував Гумбольдт.— Пропоную скласти список того, що нам знадобиться, і трохи поспати. Хто знає, коли ще нам доведеться виспатися. Давайте я буду стояти на варті першим,— посміхнувся він.— Таким чином, у мене буде чудова можливість поспостерігати за холодним гейзером.

38

А рхітектура тронного залу була дуже дивною, такої Лєна ніколи ще не бачила. Підлога була вимощена чорними кам’яними дисками, в яких відбивалося світло смолоскипів. Стіни були не вертикальними, а похилими, начебто ось-ось ладні були завалитися. Не можна було розрізнити жодного рівного шматочка. Все косе та криве, начебто вибудуване безумцем. Стіни прикрашали рельєфи, на яких у подробицях було зображене скорення людства. Веселенька історія!

Погляд Лєни метнувся в кінець залу. Там стояв трон, на якому сидів старий згорблений чорт. У нього була довга борода, темні очі й такі великі кручені роги, що вони були схожі на величезну корону. Зігнуте тіло закривав блискучий плащ, що надавав цій істоті схожості зі статуєю давньоєгипетського Анубіса. На ногах у неї були золоті сандалії, стегна оперізував червоний шарф. У лапі вона тримала золотий жезл, прикрашений зображеннями змій і драконів. При ближчому огляді трон виявився звичайною брилою, витесаною у вигляді стільця.

Ніяких сумнівів, вона стояла перед володарем цієї проклятої країни.

За знаком охоронці підштовхнули її вперед. Вона застигла від страху й ледь не впала убік трону. Дівчина втомилася, зголодніла, їй дуже хотілося пити. Що зробить із нею ця істота? Скільки ще терпіти муки?

Вона почула щось на кшталт хрипкого дихання.

Чорт підняв руку. Знак зупинитися. Лєна не наважу валась ані підняти голову, ані заговорити. Володар видав кілька хрипких звуків, які, вочевидь, призначалися для охорони, й підвівся. Для такої старої істоти, він непогано рухався. Спираючись на жезл, він обійшов бранку й зупинився перед нею. Дівчина відчула на обличчі його подих. На неї немовби війнуло сирим льохом.

Істота простягнула руку й торкнулася рудого волосся. Краєм ока Лєна помітила, як володар пропустив пасмо крізь свої старі зморшкуваті пальці. Шкіра в нього була темною, як стара замша, нігті довгі й витончені. Він знову прохрипів кілька слів. Моторошна рука торкнулася її підборіддя й підняла його.

Дівчина підвела