Станіслав Стеценко - Війни художників

стола льотчик зупинився. «Ще міжнародного скандалу бракувало», — подумав Гущенко.

Усі саме поставили бокали, а Шютте підняв руку в нацистському салюті і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

— Що ти сказав? — прошипів льотчик, зробив крок до Шютте, схопив його обома руками за комір і стиснув так, що обличчя німця відразу налилось кров’ю і він почав хапати ротом повітря. Гущенко підскочив збоку і схопив військового за руки, з іншого боку підбіг цивільний сусіда льотчика і схопив того за лікті.

— Я в Іспанії бив фриців і буду давити їх, поки сил вистачить! — хрипів льотчик, по щоках у нього текли сльози.

— Lassen Sie mich allein! Що фам фід мене трепа? — хрипів у відповідь ошелешений таким нападом Шютте. У голові в нього почало тьмаритися, і він от-от міг утратити свідомість.

Тим часом підбігли два офіціанти, і тільки всім разом їм удалося відірвати льотчика від бідного Шютте. Швидко з’явилися два міліціонери і вивели дебошира геть.

Рудий поет з дівицями поплелися слідом. Проходячи повз Герасимова, рудий зупинився і навіщось продекламував, рубаючи в такт словам повітря рукою:

Вам ли, любящим баб да блюда, Жизнь отдавать в угоду?! Да я лучше в баре блядям буду Подавать ананасную воду!

Тим часом Шютте всадовили, влили в рота чарку горілки. Він прийшов до тями, правда, ще якийсь час озирався навколо (чи не повернувся його кривдник) і бурмотів: «Abnorm! (Кретин!) Scheisse! (Лайно!)»

Застілля продовжилося. Про неприємну пригоду всі швидко забули. Тим більше, що новою проблемою стає непристойно п’яний Герасимов. Якщо німці й Гущенко тільки надпивають горілку, то Герасимов раз по раз спустошує чарку до дна. І вимагає, щоб усі наслідували його приклад.

Йогансон, що не п’є через проблему з печінкою, погрожує піти, якщо Герасимов не облишить «діставати» його. Німці, на щастя, не розуміли змісту їх суперечки.

Герасимов, утім, не збирається зупинятися:

— Гущенку, уяви собі, оцей мерзотник на своїй картині, яку ми висунули на Сталінську премію, образи білогвардійців, які допитують комуністів, списав із себе і художника Соловйова.

— Це не так! Усе вигадують мої недоброзичливці. Там немає жодної подібності, — мляво заперечує Йогансон. — Все брехня, підла, нікчемна брехня. Мені просто заздрять! Заздрять моєму непересічному таланту.

— Сам брешеш! — відрізав Герасимов, запихаючи в рота шматок окосту, густо змащеного гірчицею. — Я перевіряв! Подібність є. Він занапастить усіх нас! А якщо про це дізнаються там?

Говорячи «там», він жбурляє виделку на стіл, піднімає вказівний палець догори, де на стелі кількома десятками лампочок світить величезна люстра, і страшно округлює очі:

— Що буде тоді? Скажи, брате Гущенко, хіба не скотина цей Йогашка? Скажи прямо: Йогансон — скотина!

Гущенко стенає плечима. Йому не хочеться вступати в суперечку. Але Йогансон раптом встає, перекидає стілець, лається і, не прощаючись, іде геть. Чути, як він бурмоче, що розбив би пику тому, хто розповсюджує про нього брудні плітки.

— Що трапилось? — запитує Клейст, повертаючи здивоване обличчя до Гущенка.

— Товариш Йогансон нервує через сімейні проблеми, — намагається залагодити незручність Гущенко. — Йому треба якнайшвидше потрапити додому… Тому він вибачився і пішов.

— І скатертиною дорога! Час приділити увагу нашим німецьким геносе, — весело говорить п’яний Герасимов Гущенкові. Підморгує йому. — Переклади їм: мої батьки торгували худобою. Були купцями, прасолами, як їх називають у Росії, — розповідає Герасимов. — Я їм допомагав, ходив за худобою! Кидав вилами гній! Словом, з ранку до ночі колупався в лайні. І займався б цим і досі… Якби не наша сусідка — вдова, дебела тітка, яка викладала малювання в жіночій гімназії. Вона побачила, як я малював олівцем, і сказала, що в мене є здібності. І я щодня приходив і малював щось в її квартирі. Спочатку комод, вазу з квітами. Потім її саму. Спочатку одягнену, потім без одягу. Вона — як це пояснити? — звернувся він до Гущенка, — переклади, спала зі мною, коли я робив гарний малюнок. Як зі своїм чоловіком. Так усе почалося… Так я зміг вступити в художнє училище.

Гущенко перекладає, випускаючи інтимні одкровення сп’янілого Герасимова, знаючи, що той обов’язково про них пожалкує, коли протверезіє.

— Ja, ja! — дружно кивають німці. Клейст зауважує: — Це свідчення того, що в радянському, як і в німецькому, суспільстві тепер для простого люду відкриті всі шляхи! — він налягає на копченого окуня, вправно розтинаючи його виделкою і ножем.

— Наш фюрер Адольф Гітлер — сам із низів, — вставляє Шютте, який уже повністю прийшов до тями після нападу льотчика. — Він був сиротою, зростав без батьків. Довгий час жив із того, що малював і продавав краєвиди Відня. Він дуже гарний художник-аквареліст.

— Тож вип’ємо за німецьке мистецтво, — пропонує Герасимов.

— Чудовий тост! — погоджується Гущенко.

На відміну від Герасимова, Гущенко знав, що ще в 1936 році Адольф Гітлер заявив: кожен художник, який зображує небо зеленим, а траву блакитною, повинен бути стерилізований. Тоді ж фюрер доручив президентові Імперської палати образотворчих мистецтв, професорові Адольфу Ціглеру, очолити спеціальну комісію, яка провела чистку більш ніж 100 музеїв Німеччини та реквізувала всі зразки декадентського мистецтва.

А через два роки, 3 червня 1938 року, рейхстаг ухвалив постанову вилучити з музеїв та галерей всі доробки «мистецтва, що вироджується» (Vertallskunst) — роботи в стилях імпресіонізм, експресіонізм, кубізм і дадаїзм — і знищити або продати в музеї гнилих західних демократій, а кошти віддати на потреби німецьких збройних сил.

На невеликій сцені біля оркестру тим часом заспівав циганський хор, і між столами, трясучи стегнами і плечима, пішли в танок дві циганки.

— Ех, люблю жінок, —