Станіслав Стеценко - Війни художників

— Важкий був день? — намагалася зрозуміти, чи є у нього якісь проблеми.

— Ага. Сподіваюся, що далі буде легше, — він випив терпку рідину одним духом. На обличчі з’явилося задоволення. — Чудове…

— Будеш вечеряти?

— А що ти приготувала?

— Борщ.

Звісно, борщ. Кожного разу, коли вони їздили на Україну, він примушував її записувати рецепти приготування борщу. Пісного борщу — з мінімуму доступних інгредієнтів. І ось нарешті після кількарічних вправ дружина готує йому улюблений борщ.

— Буду, але разом з тобою. Коли повернешся.

Вона одягнула блузку, поцілувала його і пішла. Гарна й елегантна. Справжня парижанка з 12-метрової комуналки на вулиці Біговій.

Розділ 18

Газета «Известия», 23 березня 1940 року

Большой театр Союза ССР дает два специальных утренника для участников Декады немецкого искусства в Москве. Будут поставлены опера «Тихий Дон» (муз. Дзержинского) и балет «Спящая красавица» (муз. Чайковского).

* * *

25 березня 1940 року, 19 год. 35 хв.

Москва

Офіційна частина німецької художньої виставки в СРСР добігла кінця, і сьогодні прощальний вечір для її керівників — німців Клейста і Шютте влаштував голова Оргкомітету радянських художників Олександр Герасимов.

Від радянських художників, крім Гущенка і Герасимова, за столом — Борис Йогансон, нащадок шведських дворян, відомий своїм полотном «Допит комуніста», за яке, якщо вірити чуткам, йому от-от мали дати Сталінську премію. З Йогансоном захотіли поспілкуватися самі німці. Можливо, тому, що німці з особливою повагою ставилися до скандинавів.

Вони сиділи біля відкритого вікна у комерційному ресторані «Прага», що на розі Арбату, і дзвінки трамвая «А», або «Аннушки», як його ласкаво називають у народі, час од часу перебивали розмову. У ресторані було багато відвідувачів, а на вхідних дверях давно красувалася табличка: «Вільних місць немає!» Гущенко, до речі, відзначив, що в Парижі зазвичай пишуть: «Вибачте, вільних місць немає». Але так там буває дуже рідко — хіба що на Різдво. Ресторанів у Парижі значно більше, ніж того потребують парижани і туристи. У Москві ресторанів мало. І потрапити туди буває непросто. А навіщо робітникам, які будують комунізм, ресторани? Для них є численні пивниці — дерев’яні будиночки з лавами і столами.

Оркестр заграв популярну мелодію-танго «Іде дощ». Співак, копіюючи надпопулярного в Європі Тіно Россі, заспівав її у вільному перекладі:

Дождь стучит по крыше, я его не слышу, Я его не вижу, я все жду тебя.

Його підтримали скупими аплодисментами, і частина публіки пішла танцювати. Офіцери і цивільні — здебільшого товсті і лисі чоловіки, злилися в обіймах з гарненькими жінками. Жінки, усі як одна, були із короткими, завитими у кучері зачісками «а-ля Любов Орлова».

Третій чоловік Орлової — відомий режисер Григорій Александров, ліпив Орлову, із зачіскою включно, за образом шалено популярної німецької актриси Марлен Дітріх, яка три роки тому втекла у США із націонал-соціалістичної Німеччини. Про Дітріх у СРСР ніхто не чув, Орлову ж знали усі.

Три офіціанти в формених зелених піджаках снували між столами у напрямку зал — кухня, кухня — зал.

Застілля тривало вже близько години. На столі було все, чого може забажати душа, — червона ікра, осетрина, мариновані білі гриби, окіст, запечені гусак і курка. У центрі стола стояли вже традиційні червоні прапорці: один зі свастикою, інший — із серпом і молотом.

Гущенко раптом зауважує, що на прапорець зі свастикою скоса позирає чоловік років сорока у формі військового льотчика. На ньому синій френч з орденом Червоного Прапора. За сусіднім столиком він із худим типом з копицею рудого волосся і двома вульгарними дівицями п’є дешеву горілку і закушує оселедцем та салатом із солоних огірків. Рудий, мабуть, поет, бо час од часу встає і декламує дівицям вірші.

Офіціант змінює спорожнілий півлітровий штоф на новий. Горілка охолоджена, і на склі великими і прозорими, як сльоза, краплями швидко конденсується волога.

— О, гут, — говорить Клейст, захоплено розводячи руками від небаченого розмаїття страв.

Гущенко підтверджує сказане німцями піднятим догори великим пальцем. Він знає, що після того, як Герасимов догодив Сталіну, йому організували «відкритий рахунок». Досі такі були лише у Максима Горького й Олексія Толстого. Тобто у будь-якій філії банку Герасимов може зняти будь-яку суму грошей і витратити на свій розсуд.

— Гут, гут, — погоджується Шютте. — Совєтскі і німецькі — карашьо. Друзья. Брітанскі і французкі — пльохо.

Шютте переходить на німецьку і пропонує тост за радянського вождя товариша Сталіна. Гущенко перекладає. Герасимов відразу пропонує зворотний тост: «За фюрера німецького народу геносе Гітлера», — і встає. Він на початок застілля прийшов уже напідпитку і з кожною випитою чаркою стає все веселішим.

Військовий льотчик, що сидить за сусіднім столом, почувши тост «за фюрера», сплюнув і спробував підвестися. Рудий поет притримав його за рукав. Злий погляд льотчика не обіцяв нічого хорошого. Він висмикнув руку, вийняв з рота недопалок, кинув на підлогу і розтоптав підошвою чобота. Рудий розірвав пачку цигарок «Біломорканал», тицьнув льотчикові в руки і почав шукати сірники. Він виглядав стурбованим, а захмелілому льотчику, схоже, було море по коліна.

«За фюрера німецького народу Адольфа Гітлера» радянські художники і німці випили стоячи. Гущенко краєм ока побачив, що льотчик таки підвівся — обличчя у нього було червоним, із виряченими очима і щільно стиснутими губами. Рудий і дівиці спробували були його втримати, але марно. За кілька кроків від їхнього