Станіслав Стеценко - Війни художників

Звісно, що ні. Вони не повірять Яхонтову на слово. Значить, контролювали зустріч. Він відразу згадав двох босяків з бокалами, які сиділи на бордюрі. Жінку-продавчиню, яка час від часу визирала з віконця кіоску. «Значить, перевіряють». Яхонтову дозволено говорити будь-що — це зрозуміло.

Найгірше, що перевірка не закінчується тим, що він не погодився з Яхонтовим і не став його слухати. Недонесення теж злочин. Та ще й який! Він мусить повестися як людина, яка не здогадується про перевірку. Може відданий справі Леніна—Сталіна громадянин дізнатися і не доповісти, що людина, яка працює в такому відповідальному підрозділі, як газета «Ізвєстія» — ворог народу? Ні. Це не просто злочин, це — страшний злочин! Хто його перевіряє? Швидше за все якийсь підрозділ НКВС. Може, навіть його «рідний» ІНО. Рідний? Хай їй біс такій рідні!

Як має повестися людина, яка працює на ІНО НКВС у подібному випадку? Доповісти в ІНО. Добре. Він має доповісти Фітіну. Тоді перевірку вони закриють. Головне — не квапитися і не наробити дурниць.

А зараз? А зараз, якщо за ним «хвіст», він має сісти на трамвай і їхати в майстерню працювати. Із дзеленчанням з-за рогу з’явився трамвай «Аннушка»…

За годину Микола Гущенко зателефонував Фітіну і доповів про негідну поведінку працівника «Ізвєстій» художника Яхонтова. Той відповідав, як здалося Гущенкові, досить здивовано й обіцяв розібратися. Коли Гущенко повісив слухавку, ситуація з Яхонтовим здалася йому ще більш туманною, аніж до розмови. Схоже, що Фітін не в темі. Напевне сказати не можна. Фітін був досвідченим оперативником і навряд чи викрив би себе інтонацією розмови. Хоча було дуже схоже на те, що про перевірку він чує уперше.

З майстерні він пішов раніше. Коли увійшов у свою кімнату, його дружина в спідниці й бюстгальтері прасувала блузку на столі, покритому ковдрою. В одній руці вона тримала праску, в іншій — чашку з водою. Марія щойно набрала в рот води і тому посміхнулася йому лише кутиками губ. Приснула на тканину і лише після цього, усміхнувшись справжньою широкою усмішкою, що означала: як чудово, що ти прийшов:

— Привіт, ти сьогодні рано…

Подумав: «Якби ти знала чому». Вичавив із себе посмішку їй у відповідь.

Праска — металева, з дерев’яною ручкою і розжареним вугіллям у череві, сердито зашипіла, їдучи по тканині.

— Так, — погодився він. Підійшов, обійняв її за плечі. Торкнув шлейку ліфчика.

— Не тисне?

— Ні, все чудово, — дружина повернула голову і ще раз усміхнулася.

Тут, у Москві, Марії дійсно довелося зіштовхнутися з купою суто жіночих проблем, яких не було в Парижі. Ось найелементарніша річ — бюстгальтер. У Москві в крамниці не можна було купити не тільки гарного й зручного бюстгальтера. Не можна було купити ніякого! Їх просто не було в продажу. Бюстгальтери шили виключно на замовлення. І найти гарну швачку, яка могла б пошити бюстгальтер так, щоб його було комфортно носити, було величезною проблемою.

В СРСР вважалося, що гарна, та й просто зручна білизна — не та тема, що потребує першочергового вирішення ЦК партії чи уряду. Тим більше, коли народ, хоч і будує світле майбутнє, але живе в бараках і землянках. Важливо лише, щоб ті, хто будує ГЕС і заводи, знали, що в країнах капіталу безробітні ночують у картонних коробках під мостами, а їхні діти харчуються виключно на смітниках.

Гущенко, проживши десять років у Парижі, добре знав, що безробітні під мостами — то все радянська пропаганда. Насправді робітники, не кажучи вже про селян, у країнах капіталу живуть набагато краще, ніж в СРСР. Але говорити про подібне в «країні диктатури пролетаріату» було шкідливо для здоров’я і небезпечно для життя.

Та Гущенкові було шкода дружину. За роки життя в Парижі єврейська дівчина із сім’ї лікарів, яка провела дитинство і юність у Бухаресті, перетворилася на справжню парижанку. І їй дуже важко було боротися із цими начебто дрібними проблемами, як кістяні застібки радянських бюстгальтерів, що впиваються в шкіру при кожному русі.

Він кинув погляд на її мініатюрний старомодний комод, куплений у комісійному — більший би не вмістився в їхню крихітну кімнату. На комоді лежала вся Маріїна косметика, придбана в Москві: крихітний флакончик духів «Бузок», звичайний чорний олівець замість косметичного, пудра — «Красная Москва». Тіні, зроблені невідомо ким, куплені на ринку і розфасовані у звичайні кістяні шашки. Здається, цим займаються радянські соціалістичні цигани. Ось і все. Те, що свого часу вона привезла з Парижа, вже давно закінчилося — креми для обличчя і для рук. Набір косметичної туші, принаймні з двох десятків кольорів. Шампунь, піна для ванн. І вже зовсім нечувана в СРСР річ — фарба для волосся. Хіба може радянська жінка-будівник комунізму думати про косметику, коли в країнах капіталу робітники живуть у картонних коробках? Цікаво, а їхні дружини-робітниці теж живуть у картонних коробках? А в робітниць є маленький картонний комодик? А в ньому випадково не лежить набір косметичної туші із двадцяти кольорів? Хай йому біс!

— Ти за Шуриком у дитсадок?

— Так.

Дивно, що є дитсадки! Хоча, що дивного? Дитсадки потрібні, аби звільнити жінок для участі у створенні потужної індустрії Країни Рад. Яка необхідна для будівництва світлого майбутнього. Дружина поставила праску на металеву підставку. Від праски, завантаженої вугіллям, ішов нестерпний жар. А в Парижі в побут уже давно ввійшли електричні праски.

— Слухай, а де та пляшка вина, що ми привезли з Парижа?

У них було кілька пляшок французького вина «Cote d’ivoire», що вони привезли, коли приїхали з Франції. Пили його лише на великі свята. У Москві гарне вино дістати було неможливо. Нині у них, здається, залишилась половина останньої пляшки.

— Ти хочеш вина? — здивовано запитала вона. — Щось трапилось?

Дома він пив дуже рідко. Пішла до шафи, дістала пляшку, налила у гранчасту склянку — з бокалів п’ють недорізані буржуї в Парижі. Підійшла, сіла поряд із ним на край стільця.