Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Федот, що слідував за молодим, подав флягу й глечик. Солдат відійшов у куток, де на печі стояв великий залізний чан, і став набирати воду. Шевченко озирнувся. Червоноармійці забігали сюди погрітися, випити чогось гарячого, попліткувати й далі на пост — зима нині жорстока, норовиста. Завірюха та заметіль, а куркулів усе везуть і везуть. Ешелон за ешелоном.

Двоє червоноармійців сиділо з залізними кружками — посьорбували слабенький чай. Тут один із них підвів голову та уважно подивився на Федота.

— Ти диви. Так це ж Вітька Кучерявий! — якось радісно закричав він.

— Який Вітька? — очманіло запитав Шевченко.

Солдат схопився, опинився біля нього.

— А ну зніми шапку! — наказав він.

— Це ще навіщо? — спробував сказати Федот.

— Я сказав, зніми! — наполягав солдат.

Шевченко неохоче стягнув свою добротну шапку й машинально поправив темне кучеряве волосся.

— Ось ті наті! Я ж сказав, Вітька Кучерявий! — радісно вигукнув боєць.

Тут підійшов червоноармієць-землероб, простягнув Федоту воду.

— Який це Вітька? — запитав молодий боєць.

— Як який? Так місцевий злодюжка, пограбував нещодавно самого голову міськвиконкому. Галасу було, виття з усіх боків. Шукали-шукали, але не знайшли, — відрапортував обвинувач.

— Що це ще за Вітька? Ніякий я не Вітька, я Федот, — злякано заговорив Шевченко.

— Поговори мені тут ще! Ця скотина ховається вже рік по усіх закутках!

— Я не той! Не той я! Не Вітька!

— Так ми тобі й повірили!

— Чесне слово!

— Ага, чесний ти наш.

Солдат наступав на нього, а потім раптово повернувся, щоб підняти трьохлінійку, приставлену до стіни. Шевченко зрозумів — справи зовсім кепські. Зараз його заарештують, і тоді він ніколи не побачить ані Сашки, ані дітей, ані брата. Недовго думаючи, він голосно видихнув, жбурнув глечик собі під ноги. Той із тріском розлетілися на брунатні частини, вода вихлюпнулася, покрила всіх мокрими плямами. Тієї ж миті Шевченко повернувся й вискочив із кімнатки, грюкнув дверима та подався до залізничних колій. Яке ж було його здивування, коли поїзду не виявилося на призначеному місці! Порожньо, наче його й не було тут ніколи. З каптерки висипалися червоноармійці. Почувся галас, матюки, прокльони. Рухомий раптовими криками, Федот вискочив на колію й побіг у темряву. Позаду нього пролунав постріл. Куля з гуркотом ударилася об залізо іржавої рейки. Ще одна лягла зовсім далеко. Шевченко затиснув в одній руці заповітну флягу, а другою притримував хутряну шапку. Він незграбно, високо піднімав ноги, перестрибуючи через шпали, і мчав все далі в нічну темряву, зливаючись із чорнотою залізничного полотна.

Крики ще лунали позаду. Глухий постріл. Дзвін. Федот спотикнувся, упав і майже миттєво підхопився. Фляга випала, покотилася невідомо куди. Він знову гепнувся на землю, нишпорячи руками. Навколо лише палюча поверхня рейок та завмерлі шпали з багатоденною памороззю. Де ж? Де ж? Мужик хотів закричати, але вчасно затнувся — наздоженуть і розстріляють на місці. Не можна! Не можна! Нарешті руки намацали крижану шкоринку алюмінієвої посудини. Шевченко одразу схопився й кинувся далі. Він задихався, піт стікав по обличчю. Пара піднімалася з-за коміра. Дихання перехопило. Федот хрипко й лячно закашляв. Вдих-видих. Вдих-видих. Інакше — розстріл. Упасти б і перепочити. Але не можна! Не можна! Загнаний селянин плакав і біг, і біг в імлисті, чорнильні сутінки, навіть не знаючи напевно, чи в цьому напрямку поїхав довгий поїзд, який відвозив у морозяну далину його перелякану родину.

Темрява. Окіл ніби вимазано в сажу. Трохи сірого відтінку з боків, у ярах, на схилах. Там сірість світліла в галявинах над дорогою, а потім різко ущільнювалася до чорних, смолистих обрисів. Там повинні були рости дерева та кущі. А може, то стіна або будинок? Спробуй розберися. Тільки неясні смуги рейок ідуть і йдуть вдалину. Федот утік. Минуло півгодини, а він уже ледве пересував ноги. Кроки плуталися. Утома накрила його. Хотілося пити. Він зачерпнув у жменю снігу й кинув до рота. М’яка маса вмить розтанула і принесла прохолоду. Але ненадовго.

— Як же тепер бути? Що мені робити? — задихаючись, сказав сам собі Федот.

Він зробив ще кілька кроків і впав на шпали. Сил більше не залишилося. Попереду — темінь, позаду — темінь. Небо затягнуло остаточно, накрило щільно й безпросвітно. Яка похмура ніч! Хочеться вити. Як же все набридло! Шевченко сидів на промерзлій землі й не міг зрушити з місця. Якийсь позамежний відчай раптом наповнив його душу. Марнота захопила думки. Тіло жадало тільки одного — спокою.

— Треба йти. Треба! Треба! — сам себе благав він.

Шевченко ледве підвівся і рушив доганяти поїзд. Але куди там його наздоженеш! Це усвідомлення дедалі сильніше вимальовувалося в його голові, яка обважніла, захворіла, затуманилася. Федот брів уже набагато повільніше. Ступаючи по шпалах, продавлюючи валянками часом просто незайманий сніг, Шевченко дедалі чіткіше усвідомлював, що втратив нагоду наздогнати потяг. А значить, остання надія зникла — сім’ю завезуть невідомо куди, а він — швидкий, як каторжник, буде змушений поневірятися по країні. Ховатися в темних закутках, аби вижити. А навіщо, питається? Що таке ще може утримати його на кульці Землі, яке тяжіння? Де ця сила, яка може змусити його розплющувати очі щоранку?

— Краще смерть, ніж порожнеча, — пробуркотів Федот.

На душі було гидко. Усе заплуталося. Світ занурився в пітьму.