Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

на розвідку козацькі роз’їзди. Робили все звично, як «на турках» з кубанцями. Кінні загони Цвітковського й Рудя за ніч пройшли сорок верст й сходу атакували Медвин. Піхота з возами поспіла надвечір.

До схід сонця козацькі сотні напали на червоний табір. З гиканням і свистом, зі страшним гвалтом. В Ісайки зайшла отаманська кіннота, одягнена в будьонівки й більшовицьку форму — того добра в обозах знайшлось багато. Більшовики обманулись й були порубані всі до одного.

Помічником отамана став Платон Слуцький. Він смертельно ненавидів «красних» — його батька зарубали будьонівці.

Селяни цілими селами йшли в ліси до повстанців…

Розділ 27
Звенигора

«…Поляки мали шляхту, котра жила за принципом „Не позволям!“ — один голос шляхтича на сеймі міг повернути хід історії. Це зруйнувало Польщу як державу, але дало їм міцну республіканську традицію. У нас своя традиція — козацька, і це ще краще, адже шляхтич був „уродзоним“, а козак мусив шаблею здобути гідність… Це була повага до своєї шаблі та долі…»

Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії Академії наук України

Жовтень 1920 р.

…Несамовита воля, затята впертість. То є гонор древньої шляхти, козацької старшини. Не гамуй у собі свободи, пся крев! Не будь рабою, холопом! Бо все навколо, всі — хочуть бачити тебе покірним! Батьки, вчителі, сусіди. А поміщик, пан, директор, комісар, хазяїн — хочуть тебе доїти. Жити за твій рахунок, солодко їсти, м’яко спати. Хочуть, щоб ти мовкнув і працював на них мовчки, заробляючи їм таляри, червінці, доляри!

Не буде того! Тільки вільний орел має право на шаблю, не питаючи того права ні в кого. Хіба що в Господа Бога, бо перед Господом кожний має отвіт за власну душу!

Шабля — от що дає безмежну свободу, скажену лють в отвіт на найменшу зневагу, образу, на криве слово на склизький погляд. Кривого ножа по руків’я в дошку столу — і свисне блискуче лезо, стинаючи мерзенність, пиху, наклеп, очищаючи від них Всесвіт!

Всеочищаючої шаблі на поясі — от чого нам бракує! Щоб кожний був в отвіті сам за свою мерзенність. Щоб міг дати отвіт тобі сам, у цю мить, у цю саму хвилину!

Тоді кожен з нас, усі ми — враз стали б іншими…

* * *

До Звенигори йшли манівцями. Битий шлях контролювався роз’їздами. Зі Звенигородки вийшли на Кучугурівку, через ставок, берег, болотистою місциною, яку Максим знав, як свої п’ять пальців. Так, вздовж річки пройшли до болота, повернули праворуч, де в пойму впадала ще одна болотиста річка, а ген на горбах виднівся невеличкий хутір. Перейшли пойму вбрід через хащі. Через якусь версту стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Шульгове. Казанок. Хутір старого служивого Федора Шульги, та його зятя Павла Никоненка.

Доля Никоненків складалася трагічно. Восьмеро дітей, хутір не раз червоні оббирали до нитки. Шестирічний синок загинув у вісімнадцятому. Никоненко знав, що совєцька влада не принесе йому нічого доброго — уже відбирає врожай й скоро відбере землю, хутір — тому допомагав повстанцям від серця.

Далі, біля Гудзівки, плутана стежка йшла через дивну балку. Величезні старі осокори одчахнулися від вітру гілками, переплелися між собою, перегородили стежку. Товстезні дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне десь у верховіттях, вже сухі, мертві, неначе схопились обіруч в останній битві. І так стояти їм, може, довіку — аж поки не спорохнявіють й не впадуть з гуркотом, розсипляться на дрібні шматочки.

Зате внизу стежка вільно петляла між велетами, неначе для них байдуже — що там за дрібнота вештається під ногами.

Довелося спішитися, коні ледве йшли під колодами. Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші й величніші. На дні однієї з них лежав старий камінь з надписом «1776» — мабуть, козацька могила, насліддя Коліївщини. Потім стежка звертала, і раптом відкривався вид — величний і несподіваний. Величезний каньйон, порослий угорі лісом, кущами обліпихи й терну, обривисті схили глибиною в сімдесят-сто сажнів, обвалені з усіх сторін величні шпичасті вежі, глибокі ущелини, промиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори стояли окремою купкою на самому дні каньйону, в нижчій його долині. По ній і пройшли коні й знову звернули на стежку уздовж болота.

Далі почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга — а там уже височить заросла соснами й поодинокими березами — сама Звенигора…

Розділ 28
Армія

…Я вважав би, що ти

Білий день без дощу,

Але сльози на твому

Обличчі.

Я сказав би тобі —

Ти моя, не моя,

Але ти не пускаєш мене…

Славко Вакарчук «Відпусти»

На «провожанку» до Рома прийшли всі.

Він роздав дружбанам свої речі, щоб носили «на гражданці» і його згадували. Майже новісінькі, «зафарцовані» в іноземців ганчірки. Махачкалі подарував свою гітару. Собі залишив тільки широченні круті джинси-банани, таку ж круту зелену натовську майку-сіточку, руді кросівки та білу котонову куртку.

Наприкінці залишилось ще одне діло. Батько складав сумки, а Ром збіг сходами нагору, де жили п'ятикурсники, і з ноги вибив благенькі «общагівські» двері. Заступив за поріг і на мить зупинився. Тоді позгрібав книжки і різний непотріб з полиць біля ліжка. Уважно проглянув