Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Похнюпивсь Рахновський. Так сірий до кінця процесу й був, тільки волосся чорне кучерявиться, й смішно, що воно кучеряве — не до лиця, коли справа така сумна...

А вона — геройська баба, їй-право! Ріже на суді вперто й просто, як ото Рахновському колись: «Ви мене всього позбавили, крім мого тіла. Що я мала робити? Я тілом і заробляла...» — «Нащо ж ви з спекулянтами плутались?» — «Щоб більше заробити. Не могла ж я бути звичайною повією». — «Ви ж шкодили радянській владі». — «Я її ненавиджу, вона одібрала в мене все. Я всіх вас ненавиджу». — «І Рахновського?» — «І Рахновського ненавиджу, бо мусила йому продаватися». — «Ви бачите, як він страждає?»

(А він, справді, як почув таке з уст колишньої коханки — аж ізнітився ввесь, ось-ось заридає, як мала дитина. Любив таки її, видимо, не на жарт. Тішився з її фальшованих обіймів — як же тепер не страждати?)

«Я страждала більше». — «Де гроші, що ви їх наспекулювали?» — «Я не скажу». — «Ви розумієте, що це викликає різні підозріння?» — «Розумію». — «Де ж вони?» — «Я їх сховала». — «Нащо?» — «Щоб колись мати змогу не продаватися». — «Ви їх мусите повернути, бо це гроші крадені».— «Ви в мене вкрали більше». — «Громадянко, ви ображаєте радянську владу!» — «Я вам сказала — її ненавиджу». — «Ви розумієте, що вам загрожує?» — «Я завжди це пам'ятала, роблячи те, що я робила». — «Ви повинні викрити всі подробиці ваших справ, бо, крім вас, тут іще багато злочинців». — «Це вам нелегко буде дізнатися». — «Але ми дізнаємось». — «Спробуйте!»

Отак розмовляла злочинниця й морочила голову слідчим аж шість місяців. Що не спитають — «не скажу», «не хочу», «спробуйте сами». Вимокріли коло неї, виснажилися, а майже нічого більше, ніж при самому арешті, не викрили. Товче своє: «Я вас ненавиджу, і ви мене ненавидите. Про що ж нам розмовляти? Була б я на вашому місці — знищила б вас, — та й годі...»

Сама на вищу кару, як бачите, набивалася — ну до неї й засудили... Про що дбаєш, те й маєш... Але не думайте, Миколо Полікарповичу, що тут вже й хрест, що її тоді й до стінки. Ні! Тут найцікавіше й починається.

— Так ви би з найцікавішого й розпочинали, — напівсонним голосом попрікнув Микола Полікарпович, що, витягнувшись брезьким тілом на полиці, ще більш став подібний до моржа черевом догори, з плискуватою головою без шиї, рідкозубим ротом, похилими, лоєм наллятими плечима, вужчими за роздутий тулуб, та наче одрубаними короткими ногами.

— Як можна, Миколо Полікарповичу, — заперечив його бородатий однопорідник, зануривши граблистого п'ястука в чорну бороду-віяло. — Це ж ціла повість, можна сказати, а ви хочете швидко чи саме найцікавіше. Цікаве — не буде цікаве, якщо не знаєш, звідки йому початок. А солоденьке п'ють та їдять після гіркого та не стак смачного[188]. Проте всякі й смаки бувають... Казали раніше: кому піп, кому попадя, а кому й попова дочка. Отож не знаю — чи й справді кінець оцієї історії вам уподобається...

«Та кінчай ти, стара мазнице, мерщій, бо вже й спати, як хтось там писав, „як із ружжя хочеться“», — мало не простогнав Клепацький.

Скрипуче дзижчання бороданя вкрай розгвинтило нерви, лізло не тільки у вуха, але десь вкручувалось просто в скроню, потилицю, перенісся. Кожне слово бороданя не минало роздратованого слуху, кожне слово новим гвіздком забивалося в череп і додавало нового болю. Клепацький перевертався з боку на бік і знов злісно позирав на виснажену фігуру сусіди, що без найменшої втоми й хвилювання періодично то лежав горілиць, заплющивши очі, але не знімаючи телескопічних окулярів, то виймав книгу, бльокнот і методично щось там вираховував, нотував...

А той, унизу, як циркулярна пила, скрипить та рипить...

«Ох, Сашко, вірний приятелю, коритимусь відтепер твоїм порадам без вагань і заперечень...»

Пила робила своє діло:

— Так от, сиділа Рина Чугай перед вироком у бупрі[189] аж шість місяців. Сиділа в окремій камері (сама добивалась!), і побачили б ви, що вона з тої камери зробила. Будуар, чисто будуар у заможній квартирі за старого режиму. Тільки без розкішних меблів, звичайно, хоч, коли б дозволили, вона і меблі в бупр притарабанила б, як сорока всяку блискучу непотріб. Занавісочки, килимки, скатертинки, туалетні причандалля, малюнки на стінах і все таке інше...

Зайде слідчий або хтось із адміністрації, ревізійної комісії якоїсь чи сторонніх відвідувачів-екскурсантів до камери Рини Чугай — та й стане, мов остовпілий. Невже тут ув'язнена?.. Начальник бупру похваляється:

«У нас, — каже, — бачите, як — краще за міську квартиру! Речі особистого вжитку дозволяємо».

Але тут не в тім сила, що дозволяють, що ні. Певно, що бупр — це не стара тюрма. В сірих халатах не ходять і на нарах не сплять. Але тут, Миколо Полікарповичу, ця жінка показала й доказала, що вона справді жінка в повному розумінні цього слова.