Микола Зеров - Українське письменство

изображением» (Стешенко). Правда, певної «чутливості» «Наталки» одкидати не можна, виявляється вона і в репліках дійових осіб, і в їх вокальних номерах, але все те у нас своє, саморідне, все те корениться в нашій народно-пісенній традиції, «в народній вдачі і народній пісні» (Гн. Житецький). Так само і повісті Квітки, витримані в його другій — нетравестійній — манері, як «Маруся» або «Щира любов», це — повісті не сентиментальні, а реалістичні. Але далі виявляється, що реалізм цих повістей — реалізм «sui generis», і не витримує іспиту, коли до нього «підійти з міркою звичайного реалізму, як певної узагальнюючої фотографії життя, з його більш темними, ніж світлими сторонами». В «Марусі», зосібна, не можна не відзначити «надмірної ідеалізації родинних відносин»: «…повість Квітки — це євангельська притча, що моральну ідею подає в живих і реальних, конкретних формах», або інакше — «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської» (В. Бойко, вступна стаття до «Творів» Квітки, вид. «Криниці», т. І, стор. І—LIX).

Всі наведені вище означення вносять невиразність і плутанину в основні літературні поняття, де повинні панувати ясність і точність. Ми дізнаємося про сентименталізм, який одночасно є чутливість і не чутливість, і про реалізм, який по суті не є реалізм, а щось особливе, своєрідне, «реалізм нереального».

А проте в характеристиках і означеннях В. Бойка є дещо спостережене тонко і вірно. Це вказівки на свійське, на власне джерело українського сентименталізму — на народну вдачу і на виплід її — народно-пісенну традицію. Щоб зважити все значення цього джерела, треба пригадати сентиментальну ноту в наших літературних творах, що писалися за пізніших часів, коли всякі впливи сентименталізму книжного, запозиченого зовні, одійшли в минуле. Сентименталізм в українській творчості був з’явищем довготривалим, постійним, явищем до певної міри національного значення, подібно до сентименталізму англійського, що так само тримався довго, до Діккенса і пізніше, набираючись елементів реалістичних, але завжди на реалістично змальованому тлі виділяючи ідеальні постаті героїв і особливо героїнь.

Ця «чутливість» тубільного походження часто проривається у Шевченка і в поетів пізнішої доби. Хіба не сентиментальний Ярема в шевченківських «Гайдамаках», що, з свяченим ножем у халяві, готовий до кривавої різанини, співає найніжнішої пісні до своєї коханої дівчини, або Залізняк, «душа щира», що, почувши про страшну смерть Гонти, умирає з горя. «Чутливі» герої і в Марка Вовчка («Чумак» і інші опов.), і навіть зачерствілі, озлоблені в щоденній боротьбі, обвіяні вітром, засмалені сонцем заробітчани Винниченка, письменника з натуралістичним нахилом («Кузь та Грицунь», напр.), виявляють часом найтонші, найделікатніші почування. «Заметим, что такое же движение нежного чувства в этих железных, закаленных сердцах, — читаємо в одній статті про шевченківських «Гайдамаків», — обнаруживается и в нашей истории, и в нашем эпосе. Запорожцы называли своего атамана «батьком». В одной народной думе умирающий казак посылает свой последний привет «батькові кошовому, отаману курінному і всьому товариству кревному й сердешному». От прийом, од якого, певне б, не одмовилась і сентиментальна поетика.

У творчості Квітки зливаються сентиментальні настрої з обох джерел — тут і книжні впливи, і впливи народної стихії. Перші заговорили пізніше, коли Квітка почав грати деяку ролю в культурному житті Харкова, другі діяли ще змалку, бо, як свідчать біографи, життя дворянської сім’ї на Слобожанщині за тих часів було ще цілком старосвітським і не одривалось «ни от простонародного языка, ни от простонародных привычек»… «Старая украинская традиция держалась тогда еще в культурных семьях Харьковщины, как держалась она и в Полтавщине».

З Квітки був сентименталіст в повному розумінні слова. Його соціальне становище — приналежність до одної з багатих і впливових фамілій Слобожанщини — природна його вдача, особливості його виховання, все склалось на те, щоб виробити в ньому релігійний світогляд, консерватизм, віру в непорушність і вищу справедливість існуючого ладу, нахил до ідилізму в розумінні і художньому трактуванні життя. Загалом беручи, Квітка міг би сам бути прекрасним героєм для сентиментальної повісті.

Народився він 18 листопада 1778 р. під Харковом, у пригородному маєтку батьків — Основі. Дитячі його роки пройшли у великопанській обстанові, серед достатків і ніжного піклування, на руках мамок та няньок. Квітки пишалися своїм родом, багатством і значенням у Харкові і по всій харківській околиці. В сім’ї з провінціальною наївністю любили повторяти переказ, ніби колись цар Олександр І, одвідавши родовий будинок Квіток в Основі, з дивуванням запитався: «Не во дворце ли я?!» Пізніше підтримування фамільного престижу впало на обов’язок старшого брата письменникового Андрія Квітку, многолітнього губернського маршалка, але і сам письменник не чужий був родовому, фамільному патріотизмові. У своїй пізній статті про заснування Харкова (в «Молодику») він, без певних підстав, доводив, що Харків повстав лише трудами й заходами Квіток, і таким чином перетворював історію міста у фамільну леґенду.

Вдачі письменник з самого дитинства був тихої й лагідної. Очевидячки, він взяв її на спадок од батька, що, згідно з посвідченням біорафів, відзначався «любезностью характера, редкою простотою нравов, искусством шутя сказать полезные истины и отменным даром приноравливаться ко всякому возрасту»; мати Квітки, навпаки, «була горда, сувора жінка, з холодним характером», — протилежність, що потім повторилася в характерах синів — Андрія Федоровича, губернського маршалка, і Григорія Федоровича, письменника.

Виховання Г. Ф. Квітка одержав релігійне. О. О. Корсун, один із харківських літератів 40-х рр. у своїх «Воспоминаниях» свідчить: «С самого младенчества добрые примеры родителей и родных дали сердцу Квитки то религиозное чувство, которым оно билось во все продолжение жизни покойного». Той же Корсун розказує і про ту пригоду, що повинна була ще побільшити релігійність Квітки. Бувши дитиною слабосилою, хоровитою, він осліп ще на руках няньки; зір повернувся йому тільки на п’ятому році життя, після того, як батьки повезли його на прощу до Озерянського монастиря. Можна собі уявити, з якими коментаріями розповідалася ця подія в сім’ї і яке враження справляла вона на молодого Квітку!

До цього прилучився ще вплив дядька, що