Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

що циклон пропущено на материк з глобальних міркувань Тихоокеанського центру зміни погоди.

— Потерпіть години три-чотири, — винувато промовив диспетчер. — Ми розуміємо: медцентр і все таке інше, але…

— Це не інше, — холодно зупинив його Наумов. — Це здоров’я пацієнтів, у медцентрі їх п’ятсот шість, і для них будь-яка неконтрольована зміна погоди в зоні Симушира несе додаткове і найчастіше негативне нервове навантаження. Ясно?

Диспетчер почервонів, відвернувся. Наумов розумів, що той не винен, але залишати цю справу без уваги було не можна.

— Хоча б попередили, — сказав він, стримуючись. — Ми б спланували мікроклімат. Дайте мені телекс головного метеоролога, я поговорю з ним.

Вимкнувши відеом, він кілька хвилин походжав кабінетом, позираючи крізь прозору стіну на густе покривало туману, під яким сховалися бухта Броутона з її прозорою блакитною водою, протока Діани, сопки на північному краю острова. Лише карбований конус вулкана Прево плавав над туманом, ніби в невагомості, підкреслюючи тишу і спокій.

Симуширський центр нервових захворювань являв собою комплекс ажурних розгалужених веж, зібраних з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Кожна палата центру виходила стінами на всі сторони світу і купалася в чистому морському повітрі. Кабінет головного лікаря вивершував одну з веж і нічим не вирізнявся серед інших блоків, крім внутрішнього інженерно-медичного обладнання.

Наумов згадав обличчя диспетчера і зморщився. Почуття невдоволення собою не зникало, але робочий день тільки починався і розбиратися в причинах було ніколи. Він сів за стіл і викликав по селектору завідуючих відділеннями.

О другій годині дня кабінет заповнили світила земної медицини і представники Академії наук, причому більшість були присутні з допомогою відеомів, хоча за зовнішнім виглядом неможливо було відрізнити “відеопривид” від живої людини.

Кілька хвилин було витрачено на знайомство, після чого Старченко повідомив усіх про стан Пановського та Ізотова. Дивлячись на його впевнене вродливе обличчя, Наумов знову відчув приплив роздратування, проте зразу ж постарався думати тільки про справу і дав собі слово пройти курс йога-тренінгу: підвищена емоційна збудливість уже починала турбувати його.

Перше запитання поставив академік Зимін, науковий директор однієї із станцій, які досліджували Юпітер, безпосередній керівник потерпілих від випромінювання вчених. На подив Наумова, він прибув на Землю і з’явився в медцентр “матеріально”, а не візуально, і цей не зовсім звичайний вчинок викликав у головлікаря невиразну тривогу.

— Чи підтверджується припущення про “перезапис” інформації імпульсу з Юпітера в мозок обох космонавтів?

В голосі Зиміна чітко лунали брязкіт металу і тверда вимова професійного організатора.

— Так, — після короткого вагання відповів Наумов.

— І наскільки великий інформаційний запас?

— У бітах? — з іронією запитав Старченко. — Чи вам потрібен наочний приклад?

Наумов, що не чекав від заступника такого випаду, з цікавістю подивився на Старченка.

— Мозок людини здатен вмістити всі знання, накопичені досвідом нашої цивілізації, — вів далі молодий лікар. — А у Пановського й Ізотова заблоковано мало не всі рівні пам’яті, свідомість і підсвідомість. Отже, запас чужої інформації, яка заглушила навіть інстинкти, величезний.

Серед загального пожвавлення Зимін лишився незворушним і холодним, вивчаючи Старченка, немов вишукуючи місце для удару.

— Чи є можливість “зчитування” цієї інформації?

Старченко знітився й озирнувся на головного.

“Тепер хоч зрозуміло, куди він хилить, — подумав Наумов. — Що йому відповісти? Викласти власну позицію? А є вона в мене?”

— Теоретично є, — відповів він. — Але на практиці за останні сто років з цим ніхто не зустрічався. — Він помовчав: — Існує метод так званої психо-інтелектуальної генерації, побудований на перекачуванні криптогнози, тобто інформації, що осіла в глибинах неусвідомленої психіки, зі сфери підсвідомості в сферу свідомості. Але, по-перше, цей метод застосовували тільки один раз, майже сто років тому, і немає доказів, що він себе виправдав, а по-друге, може виявитися, що ми зітремо психо-матрицю суб’єкта. Для моїх пацієнтів це рівнозначно смерті.

— Я розумію. — Зимін теж деякий час мовчав. — Однак зрозумійте і ви: відкрито цивілізацію на Юпітері! Чужий розум! Це подія просто колосального значення для всієї земної науки, для всього людства! І є можливість стільки дізнатися про цю цивілізацію!.. Історії відомі приклади, коли люди ризикували життям в ім’я набагато менш значущих цілей.

— Так, але вони йшли на це самі, — неголосно сказав академік Чернишов, — і в цьому їхня перевага. Ніхто за них не вирішував, не розпоряджався їхнім життям. На мою думку, Наумов має рацію: ми не повинні вирішувати цю проблему, не спитавши тих, хто ризикує життям. І взагалі ми відхилилися від головного — як лікувати цих людей. Давайте облишимо правовий бік справи і вернемося до медицини.

Зимін хотів щось заперечити, але роздумав.

Розмова увійшла в русло медицини. Наумов більше не втручався в обговорення методів лікування, що їх пропонували присутні тут авторитети в галузі вивчення людського мозку. Він лише командував технікою кабінету, демонструючи палати, записи, документи, а в голові бриніла думка: “Не все ще закінчено в цій суперечці, не всі аргументи вичерпано. Зимін не зупиниться перед крихкою, на його думку, перешкодою етики. І, на жаль, так вважає не тільки він… Але найстрашніше те, що я не відчуваю себе противником Зиміна! До того ж у будь-якому випадку засоби лікування космонавтів небезпечні, і це огидно! Це головне, на що спиратимуться Зимін і його прибічники, апелюючи до високих інстанцій. А де знайти контраргументи, я не знаю…”

В тому, що Зимін звернеться в арбітраж вищого рангу, в Академію медицини, а може, навіть у ВКР — Вищу Координаційну Раду, — Наумов не мав ні найменшого сумніву.

— На вас чекає важка розмова в методраді Академії, — сказав Чернишов, коли нарада скінчилась і кабінет спорожнів. Але я з вами, Валентине, можете розраховувати на мою підтримку.

— Ви не зі мною, — пробурмотів Наумов. — Ви з ними, — він кивнув головою в бік відеома із зображенням реанімаційної.

— А я розумію Зиміна, — сказав Старченко, вимикаючи апаратуру кабінету. — Юпітер вивчають понад півтора століття, і скільки там загинуло дослідників — напевно що не одиниці. Порівняйте: за сто п’ятдесят років з гріхом пополам визначили наявність на Юпітері цивілізації, а тут з’явилася можливість за кілька хвилин розкрити її суть!

— Я його теж розумію, — з гіркотою сказав Наумов і пригадав обличчя Лідії Ізотової. — Стрибок уперед, до нових вершин знань, до великих відкрить… Якби при цьому не треба було переступати через таку “дрібничку”, як життя товаришів…

Здаля споруда технічного центру Управління аварійно-рятувальної служби була схожа на гігантську ялинову шишку, що росла просто із землі.

“Кілометр заввишки! — прикинув Наумов, підлітаючи до лускатої гори. — І метрів двісті в діаметрі. Що ж, розміри центру організації, відповідальної за безпеку і нормальну