Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

До школи Карпові діти ходили із пошитими Ганною торбами-шаньками, за шлейки навішеними через плечі. В дівчаток у них по грифельній дошці, по грудочці загорнутої в ганчірочку крейди і букварі, а в Петрика –  обгорнуті в папір зшитки в косу і пряму клітинку,  читанка “До світла”, чорнильниця-невиливайка, червоновифарбувана ручка, два пера-86 і в капустяних листках або в газеті “Ленінським шляхом” бутерброди-канапки: хліб –  чи намазаний тоненьким шаром масла (платою тітки Палажки за Петрикове пастухування), чи политий олією і притрушений сіллю, як і в дівчат. Іноді канапки замінялися кусочками смаженої риби, салом чи накруто звареним яйцем або грушками-гниличками із груші, що її зламала колись буря, яка тепер дала перші плоди на пагонах, що омолодили дерево.

Петрик не йшов, а нісся завжди до школи, аж сестри не могли його наздогнати, вийшовши із двору разом, вони відставали і брели собі самі непоквапом, а брат (коли б міг, то й ночував би в школі!), прийшовши завчасно, сідав за парту і переглядав домашні завдання, повторюючи їх. Був він часто у синцях, що також змушувало раніше прийти, сісти за парту, схилити голову і мовчко сидіти, вибігаючи на вулицю в перерви хіба по нужді.

Хлопцеве навчання ішло отак у двох руслах, бо в школі вчив одне, а вдома жив іншим. В школі бачив попів-павуків із читанки, а вдома в неділі і свята мусів батькові при спочинкові читати Біблію, Євангелію, Часослов чи Молитовник. Оті читання дорівнювали запотиличникам, родили відразу в школяра до Святого Письма, бо відбирали в нього і малий відтинок часу, коли він мав право побігати на чарівній вулиці, побавитись, як і інші, навідатися до дідуся, тіток чи ще кудись.

Послуговуючи батькові читанням, Петрик ніколи не був певний, що відбуде отой ритуал небитим, бо батькова зневага до нього, “дармоїда”, була безмірною. Хлопець із жахом згадував Тодося, який майже не розлучався з батьком у роботі і при тому був битий завжди, битий тихо, навідліт, приховано від сторонніх, про що чужі і не здогадувались.

Ще однією особливістю навчання для малого було те, що сидів за партою удвох із братом Іванком, тітки Килини сином, на рік старшим за нього, який на уроках співу співав краще всієї групи, писав куди ліпшою каліграфією і щонайчистіше в групі, малював майже так, як і вчитель, умів трохи грати на скрипці, зробленій і подарованій йому дядьками-скрипалями, старшій його сестрі Полі вони подарували бандуру. Петрусь Янчук заздрив братові Кирику і за його оті уміння, і за те, що той завжди мав у “шанці” щось смачне із їжі, чим неодмінно  ділився із Петриком, живучи вдома не тільки небитим, а й неображеним…

Дівчатам у Янчуків жилося незрівнянно легше. Вони були биті лише зрідка, коли батько нападав чогось на “жіноче зілля”, б’ючи Ганну, Домашку чи навіть Яринку і оминаючи свою хвору сестру Домку, Лідуню й Тетянку. Тетянка, зачувши батьків гнів, ховалася під стіл або лавку, а Лідуня навпаки захищала кожного, і не було випадку, щоб він ударив її, викапано схожу на нього, хоч вдачею дівчина була тихою, ласкавою, співчутливою і неполохливою. При її захисті жертви він плював зозла і відходив у шаленстві геть, кленучи то того, то іншого.

– Гадав, надіявся на поміч у господарстві, на переймання навиків до всякої потрібної в житті роботи, а воно, ледащо, тільки й дивиться, щоб якось втекти, сховатися, уникнути праці, прогуляти, – чулося батькове причитання на кожного із дітей. Та найбільше їх було після побиття Петрика.

– Я тобі, сукин ти сину, покажу так уроки та оті завдання, що ти й сам себе не пізнаєш! – спльовуючи на топорище і колючи так, що аж іскри сипалися із сокири, навезені із Ліска пеньки, продовжував він грозити хлопцеві, коли той боязко нагадував про свої шкільні обов’язки.

– Ти будеш пам’ятати мене до нових віників і після них! – не міг угамуватися він, притлумити у собі злість  і лють на сина. – Запам’ятаєш, ледацюго, ще й іншим замовиш!

Неоднораз заступницею хлопцеві ставала дядина Оксана, яка втягуючись у свою убогу господарку і заступаючи в ній немічного чоловіка, не часто мала час, гаруючи, бувати у братової.

– Йой, Карпе! Цимберику файний! Побійтесь Суса! Облиште вже того ружого хлопчика, не мордуйте його, бо ж дитина воно ще, –  говорила вона Карпові в таких випадках, і Карпо, плюнувши, присоромлений ішов геть.

– Ішла-м, бачила за горбом тих дітлахів – ізвор цілий, а ваші і глянути не можуть на тоту вулицю, –  гукала до Карпа із грядки, аж сусідам було чути. І натискаючи на копаницю, рила рядочком ямки, кидала в них, як надію, картоплю-бараболю-бульбу, закидала її землею і гризотами без перепочину і обзивалася: – Прямо нявки якісь чи блуди-яскині та шелестіні беруть стуманілого хлопа, як тих малюків не помордує в який день, – притишено, але так, щоб почув, говорила вона ніби сама до себе, продовжуючи гарувати одна за трьох, аж Карпо диву давався, де в неї бралися ті сили.

Трудолюбство стало поволі його мірилом людської порядності, а всяка лінькуватість, неповоротність – непростимої від’ємності. Тільки із-за неймовірної працьовитості і аж пойнятості в роботі Карпо прощав братовій оте “сунення носа” в його діла і клопоти, хоч по її відході і продовжував своє.

– Носи мені хутчіш та вкладай на воза дрова на завтрашній ярмарок, – гримав на Петрика потиху, а далі, як заведений, починав лаяти дружину, спершу несміло і ніби про себе, а згодом все голосніше. –  Нащадила отаких ледарів та білоручок, удатних лише їсти та байдикувати бозна й де, – уже гнівався на Тодося, якого послав сам же до Шимона і Тевеля дізнатися, чи не треба їм добротних пенькових дров.

На Карпа оті напади гніву находили напливами, хоч причин для них було все менше, адже знову була устаткована меблями вся хата, навіть і в другій половині, бо жила велика сім’я в обох, були відпрацьовані та повернуті всі борги, у сажикові догодовувались два підсвинки, в дворі цілим табуном греблися кури, на Тясмині плавали білі й сірі качки, в стайні росли лошата Змій і Вітер, а Гривка знову