Пол Гелліко - Томасина

Трохи пізніше її можна буде послати на енцефалографію. Та я і так більш ніж певен, що з головою у Мері-Pya все гаразд.

Мак-Дьюї знов зітхнув.

— Лікарю, я радий, що ви так вважаєте. Тож якщо вже немає нічого серйозного…

Лікар Стрейсей кивнув, ворухнув палицею з металевим миском купку гальки — і промовив:

— Та хай там як, а дівчинка важко хвора.

Мак-Дьюї подумки повторив лікареві слова «важко хвора», немов пересвідчувався, що саме це й казав Стрейсей, і хоч зовні він зберігав спокій, у глибині його душі знову стала наростати панічна хвиля. Коли такі слова каже лікар, вони лунають особливо зловісно. Ця фраза бриніла в голові Мак-Дьюї, і він намагався спіймати її, укласти під уявний мікроскоп, щоб як слід роздивитися, з яких частин вона складається, яке в ній співвідношення загрози та надії. Авжеж, важка ситуація — це ситуація страшна, але далеко не безнадійна. З важкої ситуації ще можна знайти вихід, чого не скажеш про безнадійну. Раптом, несподівано для себе, Мак-Дьюї промовив:

— І все ж таки, коли ви кажете, що причина її недуги невідома…

— Скоріш за все, її треба шукати у сфері неявного, — закінчив за нього лікар Стрейсей. — Коли практикував мій дід, причинами хвороб вважали такі речі, які сьогодні ніхто й не додумається назвати причиною хвороби. От, приміром, нещасне кохання. Отримає невдачливий залицяльник відкоша — і чахне просто на очах, марніє, синці під очима… Чи взяти дівиць, які, розчарувавшись у коханні, ставали легкими мішенями для хвороб і залишалися надовго прикутими до ліжка. Дружини, зраджені чоловіками, в’янучі дами, які боялися лишитися самі, нерідко перетворювались на розвалини, а дехто навіть ставав паралітиком, і до кожного з цих випадків ставились так, як ставляться до фізичної недуги. Хвороба жінки, яку раптом розбиває параліч тільки тому, що краса її в’яне, — не менша реальність, ніж хвороба дитини, що втрачає дар мови.

Мак-Дьюї слухав співрозмовника й водночас гарячково обмірковував його слова про «важку хворобу» і все силився зрозуміти, що ж хотів сказати лікар Стрейсей, а про що — промовчав.

Хай їм грець — і тій медицині, і родинним стосункам! Чи можна відшукати у фразі про «важку хворобу» бодай крихту якоїсь надії? І раптом Мак-Дьюї з жахом пригадав, як і йому самому не раз траплялось перекреслювати всякі людські сподівання, а пригадавши, відчув якусь нелюдську полегшу від того, що не вірить у Бога, бо у світі, яким править Бог, гріх або важкий проступок, нерідко карається тут же, на місці. Ця думка залишалася для нього рятівною соломинкою, бо часто-густо стається так, що неправедні безбожники посідають місця на вершині людського мурашника. Якби Мак-Дьюї вірив у Бога, він, мабуть, повірив би й у те, що Бог може забрати у нього Мері-Pya, прикликати її до себе, як називають це святі отці, адже тільки сліпий не бачить, що батько з нього — гірше не буває. Мак-Дьюї нічого не відповів лікареві, і той, поштурхавши тростиною фіолетові водорості та морський намул, які викинуло на берег прибоєм, продовжував далі:

— Якби сталося диво і мій дід, Александр Стрейсей, знову опинився на землі та зайшов до кімнати хворої Мері-Pya, він першим ділом нюхнув би повітря, потім підійшов би до ліжка хворої, взяв би її за підборіддя, уважно зазирнув би в очі — і її діагноз був би вже наполовину сформульований. Пересвідчившись, що причина криється не в якихось фізичних розладах, він вийшов би з кімнати, зачинив би за собою двері та без зайвих еківоків сказав би рідним приблизно таке: «Дівчинка помирає від душевної рани».

Мак-Дьюї далі мовчав, але тепер це була інша мовчанка: так мовчать люди, чимось приголомшені. Отже, це була кара. Кара, яку ніхто й не думав погоджувати з міськими чи судовими властями, кара, яка витікає аж ніяк не з кодексів чи якихось законів, та попри те однаково дієва. Ну, добре, а хто ж тоді здійснює нагляд за виконанням вироку? Невже у Всесвіті існують такі терези, що відважують міру за міру, урівноважують провину карою? І якщо це так, то скільки ж часу триватиме ця розплата? Хто здійснює це судочинство, і що це за кара така за приспану кішку — примусити жити з тягарем провини, гіркоти і жалю! Що це було: холодна, розмірена помста того, хто сидить над зірками, чи просто гра випадку, подібна до того, коли кулька, що бігає по колесу рулетки, скочується в той чи той сектор?

— Якби я був хоч трохи старомодніший, як лікар я не зважав би на сучасну діагностику, махнув би рукою на електрику, яка допомагає зчитувати серцебиття, і, мабуть, сказав би так само, як мій дід: «Ця дівчинка хвора, і причина її хвороби — душевна рана». Жодне, навіть найкраще механічне серце, до якого підключають людину під час операції в Единбурзькому шпиталі, не замінить живого серця, і жоден електрокардіограф не покаже, чому живе серце повільно згасає…

Вони дійшли до парканчика, за яким починалися приватні володіння, й пішли у протилежний бік. Сіра запона дощу, що закутала пагорби на іншому березі, вже висіла над водами Лоху й помалу сунула до них.

— Мабуть, нам її не уникнути, — зауважив лікар Стрейсей, натякаючи на негоду, і додав: — Ендрю, а ти ніколи не думав одружитися?

Мак-Дьюї спинився на стежці, наче громом ударений, і здивовано витріщився на співрозмовника. Місяць тому він відповів би без жодних вагань: «Ні, не думав і не думаю». Але тепер одним простеньким запитанням лікар Стрейсей дав йому зрозуміти, де може коренитися хвороба Мері-Pya, і сколихнув дилему, що зародилася у голові Мак-Дьюї, відколи він побачив Лорі.

— Ні-ні, — поспішив заспокоїти його старий лікар. — Ти тільки не думай, що я пхаю свого носа у твої особисті справи. Принаймні, збоку це може виглядати саме так. Просто я хочу сказати, що дівчинка потребує любові.

— Так я ж люблю її — усім серцем люблю! — вигукнув містер Мак-Дьюї, щоправда, зараз він і сам не міг би розібрати, кого більше стосуються його слова — Мері-Руа чи Лорі. Він знав, що любить їх обох, але одна покидала його, а друга залишалась недосяжною.

— Так-так, — погодився