Пол Гелліко - Томасина

з ним лікар, співчутливо подивившись на Мак-Дьюї. — Ми, батьки, всі такі. Любимо дітей до нестями, до безуму, наскільки ми їх можемо любити, бо бачимо в них власне відображення. Від нас вони дізнаються, що таке справжня чоловіча любов, але це зовсім не те, що лагідна, затишна любов матері, жінки.

— Я хотів… — почав був Мак-Дьюї, але Стрейсей його перебив.

— Ендрю, я далекий від думки, що ти нічого не добився б, але у дівчинки в житті серйозна криза, а всіх подробиць ми не знаємо. Однак вона, напевне, почалася ще до того крику серед ночі, що нагадав їй мертву кішку.

— Це почалося того дня, коли я приспав її кішку.

— Ну, я так і думав. От якраз у такі дні, будь це перебільшене горе чи психічна криза, діти як ніколи потребують присутності і батька, і матері, які допомогли б їм подолати чорну смугу. Обидва роблять свій внесок, він — своєю силою, вона — своєю ніжністю й жіночим розумом, і коли батьки доповнюють одне одного, це дає дитині відчуття надійного притулку, захисної дамби, об яку розбиваються штормові хвилі.

— І що би ви тоді порадили? — невпевнено спитав Мак-Дьюї, і на його обличчі, де зберігалися колишня жвавість і настирність, намалювалася така розгубленість, що лікар Стрейсей не витримав і тихо засміявся.

— Ходімо, чоловіче, — промовив він. — Ми ще не дійшли. Та не дивися ти так, немов тебе ведуть на муку.

— А все ж таки, якщо Мері-Pya… важко… — Мак-Дьюї дуже не хотілось промовляти страшну фразу, і лікар Стрейсей зробив це замість нього.

— …важко хвора. Так, я свідомо вжив цей термін, бо перед нами процес, якому треба дати задній хід. Дівчинка йде по стежині, котра… словом, треба зробити так, щоб вона звернула з неї. Як на мене, прямої загрози її здоров’ю немає, адже вона завжди була здоровою дитиною, енергійною, стійкою до хвороб. Нам треба посилити цю стійкість.

Вони досягли міських околиць і вже підходили до того місця, де мешкав Мак-Дьюї. Лікар Стрейсей на прощання потиснув йому руку і сказав:

— Вище голову, чоловіче. Давай-но краще спробуємо віднайти у цій рудій подобі свого татуся якийсь твердий стерженьок. Ще не все втрачено, і ми зробимо все можливе, щоб не втратити дівчинку. Любов, любов — і ще раз любов! Не шкодуйте для неї любові, даруйте її повсякчас, щогодини, щохвилини. Якби я мав велике сховище з любов’ю, я прописував би її наліво й направо, вона б у мене не залежувалась довго, бо немає кращих ліків від недуги чоловіка, жінки чи дитини… Тварин це теж стосується, до речі, а втім, чи тобі цього не знати? Ну, я пішов, — і він важкою ходою покрокував по вулиці.

Мак-Дьюї, поволі зітхнувши, подивився йому вслід. Він уперше в житті відчув себе залежним від людини, що зціляє інших, відчув становище людини, що опиняється перед загрозою хвороби і смерті, і на нього наринуло відчуття самоти, яке находить на пацієнта тоді, коли його покидає лікар. Бо ще ж до кого міг звернутися Мак-Дьюї, як не до лікаря Стрейсея?

Він зайшов до будинку, зняв капелюх, макінтош і зайшов до кімнати дочки. Мак-Дьюї вже звик до тиші в домі, котра прийшла на зміну веселій галасливості домівки, заселеної дітворою.

Мері-Pya напівлежала, спершись на подушки, її руде волосся і неймовірно бліде обличчя контрастували з зеленою ковдрою, яка була накинута на неї. Дівчинка мовчки дивилась у стелю. Місіс Мак-Кензі, яка сиділа коло неї і займалася шитвом, тактовно підвелася і, пробурмотівши, що їй треба заглянути до чогось на плиті, вийшла на кухню.

Містер Мак-Дьюї опустився коло ліжка, пригорнув дитину до серця, притулив її голову до своїх грудей. Дівчинка міцно, але ніжно пригорнулася до батька, і любов, яку Мак-Дьюї відчував до неї, перетікала від батька до дочки, наповняла її серце. Він власним серцем відчував його биття, а воно, якщо вірити старому лікареві, барахлило і потребувало полагодження.

Мак-Дьюї послав доньці сигнал батьківської любові, намагаючись її підтримати, та виявив, що говорити з нею він не може. Він не готовий був до всяких ніжностей, бо ж як-не-як він чоловік, і тільки зараз до нього дійшло, що мав на увазі лікар Стрейсей. Будь на його місці жінка, для неї нічого не вартувало б заспокійливо сказати: «Люба моя, щастя ти моє, моя лялечка, моя кралечка; дівчинка ти моя маленька, серце ти моє — я тут. Не бійся. Бачиш, я тут, коло тебе, щосили притискаю тебе до серця, зі мною ти в повній безпеці, крихітко моя, сонце ти моє…»

Чому ж подібні фрази так важко даються чоловікові — і так легко жінці? Мак-Дьюї протяжно зітхнув: на нього каменем тиснули ті слова, яких він не зміг би сказати. За хвильку він відігнав від себе ці думки, м’яко поклав дочку на подушки, погладив її по голові, по руці. Мері-Pya і далі дивилась у стелю. Він не міг розібрати виразу її очей, зате чудово відчував, що його присутність у цьому місці не дуже доречна.

На мить Мак-Дьюї уявив, що тут стоїть не він, а Лорі, і в його уяві одразу ж виникла жінка, яка схилилася над ліжком хворої і щось ніжно їй говорить. Лорі немов стояла біля нього, і він неначе наяву бачив сумовито-ніжний вигин її губ і мідний водоспад її волосся, що змішалося з золотистою кучмою дівчинки. Мак-Дьюї згадав, з якою ніжністю вона тримала зраненого борсука, уявив, як ті самі руки тримають його дівчинку, і навіть почув слова, які Лорі шепоче доньці.

Мак-Дьюї присів з краю ліжка і гірко зітхнув: усе це виглядало надто фантастично, і тут було від чого впасти у відчай. І чи не всоте ця мрія рухнула під натиском жорстокої реальності.

Адже Лорі була дивачкою, божевільною, її життя було ненормальним, а її очі дивилися радше у душу, ніж на довкільний світ. У раціональному світі науки можна було підшукати назву для її недуги. Лорі слухала голос Небес і спілкувалася з невидимками. Вона відкинула реальність, щоб оселитися у казці. Лорі прийняла обітницю і служила не своїм одноплемінникам, а тваринному царству.