Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

— Нічого смішного. Дай поспати, батарейки підзарядити.

— Та спи вже! Хай тобі сниться щось гарне.

Лорі не снилося нічого.

Провалилася, щойно голова лягла на подушку. Розбуркав Богдан, увімкнувши світло в номері — вона дала свій ключ, просила замкнути й заходити самому, коли треба, не стукати. Сокіл мовчки простягнув свій мобільник, і Лора ковзнула поглядом по цифрах годинника: восьма десять вечора.

— Ох нічого собі!

На своєму телефоні побачила пропущений дзвінок від Гайдука.

З дисплея Богданового на неї дивився чоловік, якого вона десь уже бачила. Причому спогад свіжий, не так давно зустрічала. Взяла роздивитися ближче, тим часом набрала шефа.

— Я спала, — нагадала замість вітання.

— Зрозумів. Тому кинув портретик Соколу в месенджер. Тобі теж. Отримали?

— Ось бачу. Хто це?

— Жовнір Роман Костянтинович. Усе правильно, був засуджений у Чернігові дванадцять років тому. Відсидів повністю, третя судимість. Стаття сто вісімдесят третя, пункт три. Злочин серйозний — розбій з незаконним проникненням. Там максимум дванадцятка, її й дістав. Вийшов на волю у травні. Де він зараз — поняття не маю. Треба — встановимо.

— Не треба.

Лора нарешті впізнала його.

— Тобто?

— Він у Чернігові. Я бачила його, Гайдуче. Чотири дні тому.

З фото на неї дивився той самий чоловік із «Мілано», на якому вона ставила експерименти для Ярового.

Показувала фокуси.

Роман Жовнір.

Брат дівчини, яку намагалися подарувати Ігореві на вісімнадцять років. Зайшов до ресторану майже відразу за ним, хвилин за п’ять. Потім замовив найдешевшу порцію спагеті.

Він стежив.

А вона не прочитала незнайомця до кінця.

11

Розбуркав дзвінок у квартиру.

Аліса вилетіла з пелени сну рвучко, схарапуджено. Відкинула ковдру, зіскочила з ліжка. Та памороки в голові зупинили, підлога хитнулася. Вона слабо розуміла, скільки проспала, котра зараз година, і взагалі — для чого намагалася встати. Дзвонили знову, й Аліса нарешті зібрала себе докупи. Вона вдома, знімала стрес, забагато випила.

Тепер до неї хтось прийшов.

Може, батько, з яким полаялася зранку та заявила — бачити більше не хоче. Хоч не могла пояснити собі, за що так визвірилася, у чому його провина. Не дозволив нікого з них тоді посадити? Впливав на міліцію, домовлявся? Чи її як тоді, так і дотепер переймають долі волоцюг, чиїх імен навіть не знає? Тато зробив так, аби вони стали жертовними баранцями, поклав бідолах, за яких не було кому заступитися, на олтар її свободи. Якби його доньки не було в тій компанії, якби вона теж не знущалася з Діани, не копала її гострим носаком — убивці б дістали по заслугах.

Виглядає, вона сама винна.

Дзвонили.

Аліса видихнула, повільно підвелася. Раптом не батько. Вона ж просила ту жінку, Ларису, Лору прийти до неї ночувати. Лишатися сама не хотіла, бажання мати компанію лише посилилося. Човгаючи босоніж через усю квартиру до дверей, вона чомусь згадала те, на що дотепер не звертала спеціальної уваги: вона взагалі сама. З роботою, невеличким бізнесом, який тримався лише на батьковому прикритті — мала велику частину клієнтів, котрі в такий спосіб виявляли лояльність до могутнього прокурора Горностая, — складалося. З особистим життям — ні.

Але не лише в неї.

Ніхто з їхньої колишньої компанії — жоден із убивць! — до тридцяти років не знайшов собі не те що родину: звичайну пару.

Знаки, прокляття, назавжди зіпсовані долі.

Інакше не сказати.

Дзвінок уже дратував, звук пронизував важку ватяну голову залізним розпеченим прутом.

— Хто?

— Я, — почувся жіночий голос.

— Лора? — вона не впізнала.

— Свої, — сказали у відповідь, голос схожий на жіночий.

Аліса натиснула на кнопку домофона, відчиняючи парадні двері внизу й пускаючи того, хто прийшов. Не відходила. Дочекалася, поки на її четвертому поверсі зупиниться ліфт, відчиняться двері. Відчинила, випереджаючи дзвінок у двері — досить їй різких звуків.

Не знала, кого пустила всередину, ніколи не бачила раніше.

Але й не опиралася, не дивувалася.

— Ти, — мовила просто й приречено, повернула голову. — Чомусь я не боюся.

— Боятися не треба, Алісо. Це ж просто гра.

— Звичайно. Гра. Я не проти. Я заслужила. Ви б мали прийти раніше. Ще тоді, чесно. Чесно-чесно. Може… Може ми… за знайомство…

— Ти ніби вже.

— А так дуже видно? Ой, — Алісу давно не соромили, щоки спалахнули. — Вибачте… Я б інакше не знайшла в собі сил… Кураж, розумієте… Сил подзвонити їй. Поговорити.

— Кому?

— Хіба ви не знаєте? — Аліса хіхікнула. — Ви ж повинні все знати… Про неї… Вона зрозуміла мене… Лора… Я вас познайомлю… мабуть…

— Проведи в кімнату. Поговоримо. Ти ж не боїшся?

— Уже не боюся. Нічого. Виговорилася, скинула з душі — тепер чиста. Це ж просто гра.

Тим часом двері її квартири зачинили зсередини.

На три оберти замка.

Частина п’ята

Happy Birthday to You!

1

Аліса лежала там, у рожевій від крові воді.

Велике дзеркало розколоте брутальною кривою з кута в кут. Били по центру чимось важким, лінія розламу розходилася в різні боки від місця удару. Лице молодої жінки бліде, перекошене від страху, мертве.

З таким самим обличчям вийшов із ванної осиротілий батько — примчав разом із поліцією. Лора підняла Христенка, той — Горностая, вже потім — опергрупу. Сова не заходила у ванну, поки не наспів прокурор. І чомусь не наважувалася робити свою роботу, поки він стояв посеред кімнати.

На криміналістку важкий прокурорський погляд упав спершу — і вона зіщулилася, втягнула голову в плечі, відступила до стіни. Далі Горностай вдарив очима слідчого. Зупинив поглядом у проймі дверей Зарубу — начальник поліції не мав права пропустити таку надзвичайну подію. Нарешті втупився в Лору.

— Це ви, — слова були ще важчими за погляд, не говорив — кидав, наче кам’яні брили.

— Так. Це я виявила тіло, — спокійно, як могла, підтвердила Лора.

— Це ви каламутите воду, — і раптом Ілля Горностай, вайлуватий, з вигляду старший за свої роки, схожий на боксера-пенсіонера, очікувано зірвався на крик: — Ти каламутиш воду, сучко! Ти вбила мою доньку! Ти приперлася сюди й пхаєш носа, куди не треба! Ти залякуєш шанованих у місті людей! Я читав заяву пана Моруги! Якщо на нього, — палець націлився у бік Заруби, — тиснуть твої крутелики з Києва, так об мене вони поламають зуби! Ви всі поламаєте! Я