Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

на кожній лопаті лишились небезпечні надрізи, не на кожному гвинті й навіть далеко не на кожному літаку — їх не багато, в самий раз, щоб траплялося по катастрофі щороку.

Одному із чотирьох гвинтів цього пасажирського БК-22 особливо не пощасливилось: певне, тітка-пакувальниця (мені чомусь здається, що це саме літня тітка з важкуватою вдачею) була не в дусі, по трьох лопатях чирконула з серцем, лишила надрізи. А далі цей гвинт ставиться на літак, починає працювати в загальній упряжці: обертатися з шаленою швидкістю, витягувати багатотонну махину на тисячі метрів угору, за хмари, переміщувати там на тисячі кілометрів… і так день за днем. Згини, вібрації, знакоперемінні навантаження, центробіжні сили — динамічний режим.

І відбувається непередбачене ні розрахунками, ні випробуваннями: метал біля надрізів починає текти у тисячі разів повільніше густої смоли; ті самі деформації від утомленості. Процес оцей швидше од усього йде при повному навантаженні гвинтів, тобто при набиранні висоти навантаженим літаком. А на сьогоднішньому підйомі, десь на двох тисячах метрів, він і закінчився: лопать відламалась. Далі можливі варіанти, та щонайімовірніший, по-моєму, той, що перевага бекасівської конструкції — зустрічне обертання гвинтів на спільній вісі — обернулася в свою протилежність. Ця лопать зрубала всі інші, що обертаються назустріч їй; у цьому зіткненні загинули й усі передні лопаті. Що було з гвинтами на другому крилі? Що буває з гранично навантаженим канатом, половина жил якого нараз обірвалась? Рвуться всі інші. Надто коли й там були лопаті з надрізами. Розлітаючись із швидкістю гарматних снарядів, уламки лопаті трощили на шляху все: антену, обшивку, кабіну… Літак — можливо, уже з мертвим екіпажем — каменем упав на землю.

Я додумую свою версію — і мене знову душать приниження й гнів. Чорт побери! Віковий досвід розвитку авіації, зусилля багатьох тисяч спеціалістів, кваліфікованих робітників — і одна дурниця все може перекреслити… та як! Тих тіток під суд не віддадуть — за що? Написано “відрізати” — вони й різали. Не сокирою ж рубали. А цих двох віддадуть — туди й дорога: на те ти й інженер (що по-французьки значить умілець”, “умілий чоловік”), щоб у своїй справі все знати, уміти й передбачати…

— Але… е-е… Вікторе Артуровичу, — нещасний, побитий Фелікс Юрійович навіть переплутав ім’я по-батькові Багрія. — Ви говорили… усе можна перевести назад, у можливість, чи так? А за можливість же не судять… га, так? — їв очах його світиться така надія відкрутитись, яка для чоловіка навіть непристойна.

— А ви одержите вщерть за той літак, — бридливо відповідає Багрій і відвертається. Бекасов швидким кроком направляється до виходу.

— Куди ви, Іване Володимировичу? — гукає йому шеф.

Той зупиняється, дивиться на нього з подивом (ну, не звикла людина до таких запитань), потім згадує про свою підлеглість.

— До рації.

— Навіщо?

— Дати розпорядження по всіх аеродромах, щоб жоден літак не випускали в повітря без перевірки гвинтів… Невже не зрозуміло!

— Не треба вам віддавати таке розпорядження, Іване Володимировичу, — м’яко каже Багрій. — Ви уже віддали його. Одинадцять місяців тому.

— Навіть?! — обличчя генерального конструктора виражає водночас і сарказм, і розчуленість.

— Атож, саме так. Ваша робота тут скінчилась, починається наша. Тому, як старший і найшанованійший тут, подайте, будь ласка, приклад іншим: прийміть ін’єкцію… Федоре! — підвищує голос Артур Вікторович. До намету входить наш технік-санітар Федько, дебелий брюнет із буркотливим обличчям; він у халаті, в руці валізка-“дипломат”. — Це присипляючий засіб. Потім ви всі будете доставлені по своїх місцях.

Бекасов піднімає темні брови, розводить руками, виражаючи покірливість долі.

Федько розкриває свій “дипломат”, викладає вісім наповнених жовтою рідиною шприців, вату, слоїк із спиртом, звертається до всіх і ні до кого густим голосом:

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літакі в нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофі — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над круче ю. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом… і все буде мало. Цей стан індійці називають “самауки”, європейці минулих часів назвали “екстаз”… і його ж грубіші форми — наші з