Станіслав Лем - Повернення з зірок

були скоріше наші, а не їхні — адже в старому суспільстві не можна було збудувати будинку чи мосту, вилікувати хвороби, виконати звичайної адміністративної формальності без певної підготовки, а справа величезної ваги, надзвичайно відповідальна — народження дітей, виховання їхньої психіки — залежала від сліпого випадку й хвилинного потягу, і громадськість починала втручатися лише тоді, коли припускалися тяжкі, а часто невиправні помилки.

Так от, одержання прав на дитину було тепер особливою відзнакою, якою не наділяли будь-кого; далі, батьки не могли ізолювати дітей від їхніх ровесників — утворювалися спеціально підібрані групи хлопчиків і дівчаток, в яких були представлені найрізноманітніші темпераменти; так звані важковиховувані діти підлягали додатковим гіпнагогічним заходам; навчання дітей починали з дуже раннього віку. Це не було читання й писання, до цього черга доходила значно пізніше; особливість виховання наймолодших полягала в ознайомленні їх за допомогою спеціальних ігор з основними законами, за якими існує світ. Земля, з багатством і різноманітністю життя суспільства; вже чотири-п’ятирічним дітям саме таким природним способом вбивали у свідомість засади терпимості, співжиття та поваги до переконань і поглядів інших людей, думку про неістотність навіть дуже помітних фізичних відмінностей дітей (отже, й людей) різних рас. Усе це здавалося мені прекрасним, з одним лише, але принциповим, застереженням щодо бетризації, яка була непорушним фундаментом цього світу, його всеосяжним законом. Виховання було спрямоване саме на те, щоб її сприймали як неминучість, таку ж незмінну, як народження або смерть. Коли з уст Ері я чув, як у школах викладають давню історію, мене охоплював гнів, який я ледве стримував. У новому тлумаченні, то були часи звірства і варварського, нестримного розмноження, бурхливих економічних та воєнних катастроф, а безперечні досягнення цивілізації подавалися лише як вияв тих сил і прагнень, котрі дозволяли людям долати темноту й жорстокість епохи: таким чином, ці досягнення нібито мали місце всупереч панівній тоді тенденції жити за рахунок інших. Те, говорили вони, чого раніше можна було досягти тільки ціною величезних зусиль, що могло бути надбанням лише вузького кола людей, до чого вів шлях, усіяний небезпеками, необхідністю самообмеження, компромісами, моральними поразками — усім, чим окупалися матеріальні успіхи, — тепер стало загальнодоступним, легким і певним.

Та було ще півбіди, поки вони оперували загальними поняттями; до осуду численних явищ минулого, таких, як війни, я б охоче приєднався; також відсутність — цілковиту! — політики, суперечностей, міжнародних конфліктів я змушений був визнати надбанням, а не втратою, хоч спочатку це мене дивувало, викликало підозру, що вони існують, а їх просто замовчують. Гірше було, коли ця переоцінка цінностей торкалася моїх глибоко особистих справ. Бо не лише Старк у своїй книзі (написаній, треба додати, за півсторіччя до мого повернення) відмовлявся від космічних подорожей. Тут Ері, випускниця факультету археології, могла багато чого навчити мене. Вже перше бетризоване покоління докорінно змінило своє ставлення до астронавтики, але справа не обмежилася лише зміною знаків з позитивних на негативні. Тепер вважалося, що були припущені трагічні помилки, і саме в роки планування нашої експедиції вони досягли кульмінації, адже тоді подібні експедиції споряджалися одна за одною; помилка полягала не лише в тому, що ці експедиції принесли дуже мало користі, що проникнення в навколосонячний простір на відстань багатьох світлових років не привело до контакту з жодною високорозвиненою цивілізацією (лише на кількох планетах було відкрито примітивні і чужі нам форми вегетації). Найгіршим вважали не те, що страшенно довгий час польоту (а він збільшуватиметься в міру того, як намічені космічні цілі ставатимуть ще дальшими) змінюватиме самий екіпаж кораблів — у переважній більшості нещасних, смертельно змучених людей, які після висадки тут чи там потребуватимуть дбайливої опіки й лікування; що посилання в космос цих ентузіастів є безглуздям і жорстокістю. Найбезглуздішим вважалося те, що Земля, яка ще не зробила всього для себе самої, прагнула підкорити Космос, хоч і бачила ясно, що людські страждання, несправедливість, страх і голод на земній кулі не зникнуть завдяки цим героїчним польотам.

Але так думало, як я сказав, перше бетризоване покоління, бо згодом, за логікою розвитку подій у цьому напрямку, прийшли забуття та байдужість, і, довідуючись про романтичний період астронавтики, діти тільки дивувалися, може, навіть відчували певний страх перед своїми незрозумілими предками, так само чужими для них і незбагненними, як і ті прапрадіди, що вели грабіжницькі війни і здійснювали походи по золото. Ця байдужість, власне, найбільше мене бентежила, бо вона була гіршою за суворий осуд; справу нашого життя відтоді оточили мовчанням, її поховали і відразу про неї забули.

Ері не намагалася викликати в мені захоплення новим світом, не намагалася якнайшвидше зробити мене прихильником цього світу — просто вона розповідала про нього, говорячи про себе, а я — саме тому, що вона говорила про себе і сама була його породженням, — не міг закривати очей і на його принади.

Це була цивілізація, позбавлена страху. Все, що існувало, служило людям. Все було підпорядковане їхній вигоді, спрямоване на задоволення їхніх потреб — як елементарних, так і найбільш вишуканих. Усюди, в усіх галузях, де для людини внаслідок недосконалості її почуттів або повільності її реакції могла виникнути можливість хоч найменшого риску, — людину замінили автомати.

Це був світ, закритий для небезпек. В ньому не було місця для страху, боротьби, насильства; світ лагідності, м’яких звичаїв та форм, негострих переходів і недраматичних ситуацій. Він викликав подив, принаймні, я, вірніше, ми (я подумав про Олафа) так на нього реагували.

За десять років польоту ми бачили стільки страшного, усього того, що ранить і ламає людину; ми поверталися, маючи всього цього досить, більше ніж досить; кожен з нас, почувши, що повернення відсувається, що треба чекати ще місяці й місяці, мабуть, схопив би за горло того, хто це сказав. І ось ми, що вже не могли переносити тривалого риску, небезпеки зіткнення з метеоритами, цього вічного напруженого чекання, цих мук, що їх ми переживали, коли хтось не повертався з розвідувального польоту, — ми вважали той страшний час єдино справжнім, таким, що надавав нам гідності, а нашому існуванню — смислу. А тимчасом я ще й тепер здригаюся, коли згадую, як сидячії, лежачи або зависнувши в найдивовижніших позах над кулястою кабіною радіорубки, ми в тиші, яку переривало лише розмірене дзенькання автоматичного радіомаяка на кораблі, чекали, бачачи, як у мертвому блакитному світлі краплини поту стікають з чола радіотелеграфіста, що теж завмер у чеканні, а в цей час аварійний годинник безшумно відлічував хвилини, аж поки не наставав момент, коли його стрілка доходила до червоної риски, і цей момент приносив нам полегшення. Полегшення… Бо можна