Василь Олександрович Лисенко - Наказ лейтенанта Вершини

заспокоюють люди зрадника, — ми принесемо тебе до Марійки, напоїть вона тебе водою цілющою, знову ти станеш на ноги.

Полікувала Марійка підступного жебрака, а він кинувся до воєводи-чужинця, розповідає:

— Про все, пане мій, дізнався, про все довідався. Живе на березі Прип'яті молода вродлива дівчина Марійка, вона всіх русичів лікує, всім силу повертає. Накажи зібрати військо, я покажу дорогу, де живе та Марійка!

Набігли чужинці, схопили дівчину, привезли її до воєводи ординського, наказали стати на коліна. Не стала Марійка на коліна перед чужинцем. Поглянув на неї той, запитав:

— Це ти Марійка?

— Я!

— Ти лікуєш поранених русичів, повертаєш їм силу, закликаєш боронити свій край?

— Я!..

Здивувався воєвода дівочій відвазі, подумав і каже:

— Ти ще молода, тобі ще жити й жити, щастям тішитись. Віднині я наказую тобі не лікувати русичів, не напувати їх цілющим трунком, ти повинна лікувати моїх воїнів. Інакше загинеш ти смертю лютою. Дві дороги пролягли перед тобою — вибирай, яка тобі більше до вподоби.

Підвела Марійка голову, гордістю засяяли її очі, не було в них ні страху, ні відчаю.

— Не боюсь я твоєї кари. І як треба, то й віддам своє молоде життя краєві рідному, а вам, чужинцям, завойовникам, ніколи слугувати не буду!

Покликав воєвода варту і наказав:

— Візьміть оцю чарівницю і скарайте її смертю лютою! Розкладіть у лісі вогнище велике, вкиньте її в полум'я, хай спопеліє!

Схопили ординці дівчину і повели на страту. Йде Марійка, страшно їй приймати кару вогненну, а ще страшніше залишати без помочі поранених воїнів, людей хворих і знесилених. Випорснула Марійка з ворожих рук, побігла лісами, лугами і гукала у відчаї:

— Квіти мої рідні, трави мої зелені, земле моя! Ведуть мене чужинці на страту люту, хочуть спопелити моє біле тіло! Нехай загину я, але моє вміння людей лікувати на віки вічні хай моєму народові залишиться! Своє вміння, свою силу я вам, квіти і трави, віддаю! Ти, конваліє лікуватимеш хвороби серця, ти, безсмертнику, довголіттям наділятимеш, а ти, подорожнику, тяжкі рани гоїтимеш! Рости при дорозі, щоб завжди був під рукою в пораненого воїна! А ти, сосно, легені людям зцілятимеш.

Довго Марійка роздавала квітам і травам свої дарунки, довго промовляла до них словами ніжними, благала лікувати, оберігати захисників рідного краю.

Схопили знесилену, стомлену Марійку ординці, привели в старий дрімучий ліс, розпалили вогнище величезне і вкинули дівчину в полум'я. І ніхто відтоді не бачив Марійки, не чув її слова ніжного, ласкавого, цілющого. І тільки ліси та луки, степи широкі, трави зелені, квіти барвисті, сосни задумливі, білі берези бережуть її дарунок, наділяють ним людей. Живе цілюща снага, якою рідна земля щедро обдарувала колись Марійку.

Замовк дід Захарко, похилив свою сиву голову, замислено задивився на широку, повноводу Прип'ять.

Мовчали хлопці, Леся мовчала, кожен думав про дідову розповідь.

Поверталися додому, коли сонце сідало за Чорний ліс, кидаючи останні лагідні промені на тиху передвечірню землю.

Днів через три після того, як привезли біле зілля, у хату ускочив переляканий Щупак, забув навіть привітатися, звернувся до Берегової:

— Де Юрко? Дома? Слава тобі господи, а то думаю, повіється кудись зранку, то будуть мені непереливки.

— А що таке? Чого це ви, Юхиме Мартиновичу, такі розтривожені. Може, знову якесь лихо на село насувається?

— Пропав я… Сам Штарк їде на розправу. Єдина надія на Юрка!

— Що ж трапилося?

— Пошесть в селі почалася.

— А до чого тут ви, Юхиме Мартиновичу?

— Що б не було, шию мені будуть милити. Як тільки набір людей до Німеччини, так в нашому селі епідемія. Пам'ятаєш, як я місяць ходив з червоною пикою, поки зійшла та висипка? Тепер знову пошесть! І ще страшніша за попередню! А все Потужна винна! Це її робота!

— Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу, хіба ж можна так обмовляти людину? Як це Потужна може викликати пошесть?

— Може. Вона отруїла якоюсь каламуттю криниці. Я давно казав і Штарку, і Маєру, що лікарка з партизанами заодно. А тобі скажу по секрету, що мій сват Мусій Чучма клявся й божився, що він бачив, як до цієї лікарки вночі приходив Вершина.

— Вигадує ваш сват.

— Я не кажу, що Вершина приходив до неї освідчуватися в коханні. Вершина — партизан і приходив дати вказівки. А дурний Мусій довго мовчав, сказав аж через місяць. Є наказ пана Гофмана: коли зразу не доніс про партизанів — розстрілювати. Я про Мусія промовчав, а про лікарку доповів. Мовляв, є чутки. Тепер вона і піднесла епідемію. Потужну треба було давно за патли брати, а тепер буде винен Щупак.

— Даремно ви на лікарку отаке кажете, — заступилася за Оксану Василівну мати, — вона своє знає — лікує хворих.

— Вона вже втекла в партизани.

— Як це втекла? — розгубилася мати. — Я ж її позавчора бачила!

— А сьогодні вночі двинула в ліс, бо відчула, що смаленим пахне. Добре, що я про неї своєчасно і Штарку, і Гофману доповідав. От і їде Штарк перевіряти, чого люди похворіли! Буди, Маріє, Юрка, хай він мені допоможе викрутитися з цієї напасті. Хай піде на Прип'ять і наловить раків. Штарк любить цю поживу. Хай після обіду принесе до мене, почекає, поки приїде комендант, — той любить Юрка, може, й до мене подобрішає.

Юрко вийшов на кухню, вислухав Щупака, пообіцяв все зробити своєчасно.

Хлопець наловив кошик раків і вирішив віднести старості сам. Мати дістала пляшку, подала хлопцю:

— Це відвар білого зілля. Як будеш у старости, постарайся непомітно вилити у горілку, хай і комендант покуштує.

Старостиха, побачивши раки, сплеснула руками:

— Коли ж я встигну їх приготувати? Може, ти, хлопче, допоможеш мені щуки почистити? Нема коли і вгору глянути. Варю Штарку юшку. І на дорогу наказав Юхим дати коменданту індичку. А ще ж треба її зарізати та обпатрати, Так ти чисть рибу, а я піду ловити індичку.

Юрко заглянув у кімнату. На засланому барвистою скатертиною столі стояло дві карафки. Одна з наливкою, а друга з калганівкою. Хлопець налив у склянку трохи наливки та горілки, вихлюпнув у помийне відро, а карафки долив відваром.

Увійшла старостиха, принесла зарізаного індика, патрала його та все ремствувала на німців, на війну, на свого нерозумного чоловіка:

— Дурень старий! Скільки йому жити лишилося, а він забив собі голову хутором. Давайте йому хутір, давайте землю! Чекай, так тобі й дадуть!.. Німець півсела на Олефіренковій леваді поклав, а він гнеться перед тим Штарком. Чує моє серце, що не минеться нам служба в німця!

На подвір'я в'їхав фаетон з комендантом та