Олесь Гончар - Собор

такий погляд я б тебе на той світ… А зараз справді антимонію розводжу! До чогось прислухаюся в собі? Щось хочу почути? А що чую? Непримиренність твою? Ревіння порогів, що за тобою ревуть?… Царя не злякався, але ж я тобі вище, ніж цар!»

- Джуру сюди! Ягора!

На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батіжком. Махно ткнув йому в руку наган.

- На! Укокош! - кивнув на Яворницького. - Ціле військо він наше образив.

Наган важкий, тягне донизу незміцнілу руку, барабан набитий патронами - смертю набитий…

- Цілься! Цілься йому просто в кишки! - під’юджує натовп. -Натискуй! Плі!

Ноги підкошуються хлоп’яті, в очах темніє. Вислизнув із руки наган, упав на землю.

- Не буду!

- Чого?

- Не буду… і тольки!

Аж Махно заіржав холодним сміхом:

- Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, - хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. - Дарую життя! Що оковитої цареві не дав! А мені дав би?

- Музей у місті, - відповів Яворницький ухильно. - А місто ж не твоє, робітничі дружини тримають.

- За ковток оковитої місто візьму, - хвальковито відрізав Махно. - І в музей твій нагряну. Ось при мені шабля еміра бухарського, хочеш - на згадку в музеї залишу?

- В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те, що запорозькі зброярні давали. Славою налите збираю…

- А ще?

- …та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга… - Глянув на хлопця, ніби саме йому пояснював. - Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі… Таке збираю.

Говорячи, Яворницький помітив, як уважно, жадібно слухає його хлопчик-недоліток, що тільки-но мав його укокошити. І наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усіх скарбів є для людини найцінніше.

- Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопці… Кишки випускати й дурень зуміє. А таємниця майстрів, таємниця, скажімо, дамаської сталі… кому вона з вас відома?

І на Махна в сумовитім роздумі дививсь. «Ти людина-легенда, чому ж діла твої чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник… Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»

Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці - певне, бажав поблазнювати перед отаманом:

- Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?

Яворницький глянув на нього вивчально:

- Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?

- О, та ти жартун, діду, - блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. - Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?

Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик… Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!

І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!…

- Добре заливає старий опеньок, - кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:

- Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували… Побачимо, що ти збудуєш.

Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.

- Розкажи йому, - ткнув на Яворницького, - про наш рух, бо лекції читає, а сам темний…

І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума… Знов згадав про цілковиту свободу, про той вічний абсолют, від якого професора скривило, наче від гіркого. Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. А собори оці - це не що інше, як кумирні, де тільки чад та фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже.

- Ну як? - вдоволений словозливою стріляного набатовця, глянув Махно на Яворницького.

- Та нічого, - відповів той. - Тільки шаблюка в нього, бачу не по зросту… До чого воно й дійде так. Кобуряки до колін, шаблі до п'ят… Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають. Колись, кажуть, люди були такі, що по лісах, як по траві, ходили, а тепер он які… Дрібнота. Коли й далі так піде, то стануть і зовсім як мишенята: по дванадцятеро в печі ціпами молотитимуть.

- Ох, діду, не забувай, що ми анархи!

- Мовчу. Знаю ж бо, від анарха до монарха недалеко.

Махнові сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, - вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, - відтак молодецьки випнув груди:

- Ось ти,