Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

відштовхувало мене від Монтгомері. Кілька разів я залишав його самого, коли він ішов до них. Я всіляко намагався уникати спілкування з тварино-людьми. Здебільшого проводив я час на березі, виглядаючи рятівного вітрила, яке ніколи не з’являлося, аж доки одного дня не впало на нас велике горе, що зовсім змінило моє життя на острові.

Сьомого чи восьмого тижня після мого прибуття,— а може, й більше минуло вже часу, я не завдавав собі клопоту вести точний рахунок дням,— сталася ця катастрофа. Вона скоїлася вранці, наскільки пам’ятаю, годині о шостій. Я встав і поснідав зарані, бо мене розбудив галас тварино-людей, що саме приносили дрова до загорожі.

Після сніданку я підійшов до відкритих воріт кам’яної стіни і зупинився там, покурюючи сигарету й милуючись свіжістю вранішньої години. Незабаром з-за рогу загорожі з’явився Моро. Привітавшись, він пройшов повз мене; я чув, як за моєю спиною він відімкнув замок і ввійшов до себе в лабораторію.

Перебуваючи на цьому жахливому острові, я так зачерствів, що вже без хвилювання слухав, як бідолашна пума починала новий день тортур. Вона зустріла свого мучителя пронизливим криком, який буває в розлютованої жінки.

А потім щось трапилося. Що саме, я точно не знаю й донині. Я тільки почув позад себе різкий крик, почув, як хтось упав, тоді я оглянувся й побачив страхітливе обличчя, що кинулося на мене,— це було не людське обличчя, не звіряча морда, а щось пекельне,— буре, поко-пирсане, обмережане багряними рубцями, в краплинах крові, з очима без повік. Я підняв руку, щоб захиститися від удару, і полетів сторч головою, відчувши, що рука моя зламана. Величезна потвора обмотана закривавленими бинтами, що маяли навколо неї, перестрибнула через мене й зникла. Я покотився вниз до берега, марно силкуючись зупинитися, аж поки не впав, знесилений, на зламану руку. У цю мить з’явився Моро. Його масивне зблідле обличчя здавалося ще страшнішим од крові, що текла по чолу. У руці в нього був револьвер. Ледь глянувши на мене, він кинувся за пумою. Я помацав свою другу руку й сів. Широко стрибаючи, щодуху мчала берегом забинтована постать, а слідом за нею — Моро. Пума оглянулася й, побачивши переслідувача, раптом повернула вбік, до кущів. От-от вона вже сховається в заростях. Я бачив, як вона шаснула в кущі, а Моро, бігши навпростець, щоб її перейняти, вистрілив навздогін, але не влучив. Пума зникла з поля зору. Незабаром і .Моро зник у зеленій гущавині.

Я дивився їм усяід, а рука моя так пекуче щеміла, що я, стогнучи й хитаючись, на превелику силу встав. У дверях з’явився Монтгомері,— вдягнений, із револьвером у руці.

— Боже-світе, Прендіку! — вигукнув він, не помітивши, що я поранений.— Той звір утік! Вирвав із стіни ланцюг. Бачили їх? — Тільки зараз він помітив, що я тримаюся за руку, й швидко запитав: — Що з рами?

— Я саме стояв біля воріт,— відповів я.

Він підійшов і торкнувся моєї руки.

— На сорочці кров,— сказав він і закотив мені рукави. Сховавши револьвер, він обмацав мою руку й завів мене до кімнати.

— Рука зламана,— мовив він і додав: — Скажіть, що саме тут сталося і як.

Я коротенько розповів йому про все, що бачив, перериваючи свою мову стогоном, а він тим часом швидко й спритно перев’язував мені руку. Він уклав її до шлейки, почепленої на плече, і відступив, дивлячись на мене.

— З вами гаразд,— сказав він.— Але що ж далі?

Монтгомері замислився. Потім вийшов і замкнув ворота

загорожі. Якийсь час він не повертався.

Мене найбільше турбувала зламана рука. Втеча пуми здалася мені просто однією з багатьох страшних подій, що тут відбуваються. Я сів у шезлонг і, мушу зізнатися, вилаяв цей острів від щирого серця. Тупий біль у руці вже перемінився на пекучий вогонь, коли знову з’явився Монтгомері.

Його лице поблідло, а нижня губа обвисла ще більше.

— Про Моро ні слуху ні духу,— сказав він.— Гадаю, що йому буде потрібна моя допомога.— Він дивився на мене своїми безвиразними очима.— Адже тварина та дуже сильна, вона ж просто вирвала із стіни ланцюг!

Він підійшов до вікна, потім до дверей, а тоді обернувся до мене.

— Піду шукати Моро,— сказав він.— Ось ще один револьвер, я можу його залишити вам. Відверто кажучи, я чомусь занепокоєний.

Він вийняв зброю, поклав її на стіл біля мене і вийшов,

а мене охопила тривога. Після його відходу мені не сиді-лося. Тримаючи в руці револьвер, я підійшов до дверей.

Ранок видався напрочуд тихим. Вітер не віяв, море блищало, неначе гладеньке скло, у небі — ні хмаринки, берег — пустельний. Якийсь гарячково збуджений, я страшенно гнітився цією тишею.

Я спробував засвистіти, але глухий звук тут же й завмер. З вуст моїх знову зірвалося прокляття — вдруге цього ранку,— і я підійшов до рогу загорожі, пильно вдивляючись у глибину острова, у зелені хащі, які поглинули Моро й Монтгомері. Коли вони повернуться? І як?..

Ген далеко на березі промайнула маленька сіра твари-но-людина,— вона підійшла до води й стала хлюпатись. Я повернув назад до дверей, тоді знову до рогу і так почав ходити туди й сюди, як вартовий на чатах. Один раз я зупинився, вчувши десь здалеку голос Монтгомері: «Агов, Моро!»

Тепер моя рука не так боліла, але натомість почалася гарячка. Мене трусило, хотілося пити. Тінь моя щоразу коротшала. Я слідкував за постаттю, що маячіла вдалині, аж доки вона не зникла з очей. А якщо Моро й Монтгомері ніколи вже не повернуться?.. Троє морських птахів почали змагатися за якусь здобич, що її хвилі викинули на берег.

Раптом десь далеко від загорожі пролунав револьверний постріл. Тривала тиша — і ще постріл. А за ним — десь ближче — почувся якийсь дикий крик, і знову лиховісна тиша. Моя бідолашна уява малювала мені бозна-які страхітливі картини. Раптом пролунав ще один постріл, уже ніби зовсім поряд.

Я метнувся до рогу загорожі й побачив Монтгомері. Обличчя його розчервонілося, волосся було розкуйовджене, штани на колінах подерті. Весь його вигляд був сповнений глибокого жаху. За ним плентався Млінг, у якого навколо рота виднілися якісь підозрілі бурі сліди.

— Він повернувся? — спитав Монтгомері.

— Моро? — відповів я.—Ні.

—