Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

ж ти, дитино, висиджуєш цілими днями в хаті? Дивись, ти аж поблідла. Така чудова погода. Ти б пішла трохи на шпацер.

— Куди я піду, мамцю, і пощо? На ринок і назад? Так, без цілі?

— Візьми малу господиньку, та йдіть до Катрусі.

— Ой мамцю…

— Клопіт мені з вами, діти. Коли татко жив, то мені все здавалося, що ви тримаєтеся купки, ніби курчата. Що поміж вами така згода та любов, а виходить, що я й тут помилялася… То візьми бодай книжку і піди собі у сад посидіти.

Вийшла собі на біду. Мусила чигати на неї, бо щойно вмостилася на лавці в тіні (улюблене місцечко стрийка Нестора і Орисі), щойно відкрила книжку, як через паркан, точніше попід паркан крізь дірку, що її випорпали кури, проліз чорномазий хлопчина і передав їй записку.

Від Романика. Домагався негайної зустрічі з нею. Сам визначив час і місце.

— Що сказати? — ділово спитав хлопчина. Мусив бути обізнаний у цих справах.

— Скажи, що так.

Анітрохи не вагалася. Після зустрічі з цим бандитом у зеленому не боялася Романика. Знала його з дитинства. Знала вулицю і дім, в якому живе. Знала його батька. Сестру. Бувала в домах, куди і він заходив, не могла відчувати страху перед людиною, яку знала. (Хоч треба сказати, що Романик декілька разів забував знайомство з нею, тобто не вітався на вулиці, доки знову хтось із спільних знайомих не представив йому Нелі). Не довіряла йому з того часу, відколи впіймала на брехні, а це дві зовсім інші речі.

Крім того, незважаючи на всю плутанину з тією нібито її участю в допомозі Івашкову, Неля все ж таки мала мізерненьку надію: а ось вона справді буде потрібна. Ніколи не простила б собі, якби пропустила таку нагоду.

У мами (нікого так легко не обманеш, як бідну маму) відразу створився рожевий настрій, коли вчула, що Неля має охоту пройтися.

— То добре, то я дуже рада.

Малій господиньці Олена признається:

— Нелюся від когось дістала записку. Мариня підстерегла, але ти не кажи їй. Хай їй здається, що ніхто не бачив. Я журилася, що вона серйозно закрутила собі голову тим кримінальником, а то, як кажуть, живий живе гадає. Відразу так оживилася. Аж рум'янці виступили на щічках. Я рада. Хто б він там собі не був, я рада. Найбільша кривда для людини, коли її обійде любов.

Олі не хочеться вірити, щоб так скоро, ніде не буваючи, ні з ким не зустрічаючись, Неля знайшла собі симпатію. Та не буде у мами відбирати ілюзію.

Олена обтинає сухі листочки пеларгоній (ніколи у неї думки не снуються такою рівною ниткою, як при цьому занятті) і в душі розмовляє з Аркадієм: «Жалобною лентою обведений наш дім, але бачиш, це не відлякує любові. Кажуть, що навіть серед прокажених вона є.

Тільки й дивись, коли вчуємо, що й Зоня закохалася. Але ця наша дитина, Аркадію, поведе себе по-інакшому. З цією треба мені бути приготованій до всього. І до того, що одного дня приведе чужого чоловіка до хати й скаже: «Познайомтеся, мамо, з моїм чоловіком».

Звичайно, гірше було б, якби завела роман, як тепер увійшло у моду, з якимсь жонатим. На наше щастя, Зоня для цього надто амбітна. І слава богу, що так, а то з її характером ніхто не стримав би її від гріха».

Олена виглянула крізь вікно: «Як поспішає моя дівчинка, а чи добрій долі назустріч?»

Романик здалека вишкірив зуби до Нелі.

«Вже знає, що його колега повів себе як останній грубіян».

— Добрий день, панно Нелю! Хочу вам сказати, що мій товариш переказував через мене (не перепрошував, ні!), що він не знав, що ви двоюрідна сестра Ілаковича.

— Але ви знали…

Кисла посмішка.

— Що? Я знав? А Славко не знав?

— Славко? — Нелі робиться смішно. В них дома щораз частіше його ім'я заміняють символічним — чоловік Орисі.

— Ваш товариш перш за все дуже невихований. Грубий.

— О, щодо того, то він може. Я повинен був вас попередити, що він трохи безцеремонний.

Неля усвідомлює собі, що її шанси зросли від того, що вона сестра Ілаковича. Обставина ця надає їй більшої сміливості. Вона, сестра Ілаковича, може йому сказати:

— Я не знаю, але Янічек нізащо не повірить мені, що я належу до організації. Я вже раз скомпрометувалася перед ним тим своїм нареченством з Івашковим.

Роман розреготався. Либонь, так щиро.

— А хто каже, що повірить? Теж щось! Нам треба заплутати справу, аби виграти у часі. Ясно, що не повірить, але коли ви заявите, що саме ви були тією жінкою, яка передала Шифльованому портфель з револьверами, то він буде змушений якось реагувати на це. Коли ви самі приходите і заявляєте. Справа, — він за звичкою, яку встигла помітити в нього Неля, майстерно ляснув пальцями, — справа ускладнюється тим, що Івашків щось крутить. Одним словом, не хоче вас уплутувати в цю історію. Але Це нічого. Ви так і скажете Янічекові, що Івашків з джентльменства не признається, а вас гризе совість і ви прийшли сказати правду. До речі, чого ви лазили до Янічека? (Вислів!)

— Він сам дав мені побачення з Маркіяном.

— А чому я про це нічого не знаю?

— Розмова була… Я думала, що то моя особиста справа.

— Яка там, до дідька, може бути особиста справа в члена організації?

— А хіба я член організації?

— Знаєте, чоловіка може шляк трафити з вашою наївністю! Ви хотіли, щоб я вам посвідчення виставив з печаткою і фотографією? Спитайте своєї сестри, що волочиться з комуністом, чи в них виписують легітимації з фотографіями.

— Пане Романик, ви знаєте, хто я, хто мої сестри?

— Хто ви, то я добре знаю, але хто ми, то ви ще дізнаєтеся. Ви не вірите? Вам треба, щоб я назвав ім'я вашої сестри, що тягається з комуністом? Можу. Ольга.

Ця виссана з пальця брехня не зробила на Нелю жодного враження.

— Ви нічого кращого не могли придумати? Якщо ви думаєте, що це мене зачепило, то дуже помиляєтеся.

Він з зачудовання роззявив рота.

— Ні, направду, вас можна або полюбити, або зненавидіти за вашу безпрецедентну наївність. Ну, мені ніколи теревені з вами тут розводити. Слухайте. Янічек дома сам. Жінка з дитиною і служницею виїхали.

Неля дістає інформацію, на якій вулиці, в якому номері будинку і квартири живе слідчий, скільки входів має помешкання, о котрій порі дня Янічек повертається з суду, о котрій виходить на прогулянку, до якого кафе ходить читати газети,