Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

зиму, те, як вона, зрештою, не витримала й пішла, ніби ступила до солодкої повноводої ріки, що несла її тепер у невідомому, проте вірному напрямку. Ну, щось таке.

Дивно, подумала вона, варто було прилетіти аж сюди, аби все це згадати. Пам’ять наповнюється, мов картка цифрового фотоапарата, і твої спогади лишаються з тобою, доки ти сам не захочеш їх стерти. Вона подивилась на годинник і сховала камеру. Сонце заповнювало собою повітряні коридори, повітря пахло смаженою кавою, тости, про які вона забула, остигали й холонули, мов далекі згаслі зірки.

Берлін, 2010

Вокзали

Я ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів. Я навіть уявляю, як це — мати поруч із собою залізничну станцію чи дивитись щовечора з вікна на гарячі автобуси, що остигають на нічному повітрі. Шкода, що не склалось. Не так багато речей, за якими шкодуєш, але ці вокзали, котрі живуть своїм життям, таємним та відстороненим — вони весь час нагадують про себе, ніби речі, які ти свого часу комусь передарував, і тепер не впевнений, чи в гарних руках вони опинились. Коли б я жив коло вокзалу, я міг би виходити на нічні вулиці, такі гамірні вдень і такі безголосі в темряві, міг би спинятись на привокзальній, купувати хліб у нічних кіосках і вітатися зі знайомими таксистами, які б навіть не пропонували мене кудись відвезти, оскільки мій дім, ось він — за рогом, зовсім близько від першої колії. Вокзали серед ночі нагадують міста після евакуації — зачинені каси й підземні переходи ще наповнені теплим диханням, і повітря на платформах ще гірке від диму й руху, і поодинокі продавці алкоголю ще дивляться зі сподіванням у морок і пітьму, звідки мають вийти спраглі мандрівники. Але тиша вже важко осідає на будівлі й парковки, і місяць висить над вокзалом печально й покинуто, і навіть випадкові пасажири, котрі застрягли тут до ранку, зневірено замовкають, вкладаючись на лави чи тулячись до стін, аби дочекатися ранку й звалити з цього непевного місця, що належить тепер невідомо кому.

Можна було б рано прокидатись і приходити сюди, саме тоді, коли до платформ підтягуються перші ранкові, наповнені студентами та комівояжерами, які сонно вистрибують на вогкий від нічного туману асфальт. Пропускати жінок із торбинками й чоловіків із важкими валізами, котрі б поспішали до виходу, де на них обов’язково хтось із нетерпінням очікує.

Поступово навколишні вулички наповнювалися б життям та криками, і торгівля спалахувала б у тіні дерев та попід стінами пошти, і хрипкі голоси сповіщали б про відправлення міжнародних експресів, що відвозили б назавжди з цього міста сотні невідомих людей, позбавляючи нас їхньої легкої присутності. Ближче до обіду голоси підіймались би вгору, і потоки коштовного пилу падали б крізь високі вокзальні вікна, утримуючи всю цю конструкцію посеред спеки та гамору. І всі ті носії, котрі так жваво снують зранку поміж пасажирів купейних вагонів по обіді ліниво ховались би в тінь, курячи міцний тютюн і переповідаючи один одному повчальні історії з власного досвіду про жінок, зраду та обов’язкове справедливе покарання. І продавці барвистих іграшок та китайського посуду ходили б попід вікнами транзитних потягів, намагаючись продати бодай щось із того, чим їх наділило скупе привокзальне провидіння. Найцікавіше було б увечері.

Ввечері вокзали засвічуються, мов лампи, і оживають, як зомбі по короткій смерті. І діти, що сплять у підземних переходах, і жінки, що торгують квітами, і менти, що страждають по такій спеці, ніби пси, і кишенькові злодії з дірявими кишенями — всі б вони потрапляли під важке світло станційних прожекторів і трималися б цього розміреного механізму, приєднуючись до злагодженого залізничного хору. І разом із ними рухалися б тисячі змучених дорогою вигнанців, і сотні транзитників, і десятки чужинців, і всі вони снували б станційними коридорами та закамарками, поступово від’їжджаючи за своїми маршрутами й залишаючи нас самих у цьому гарячому місті, де вокзал завжди лишається найбільш безпечним притулком, тому в ньому переховуються всі перекупники і всі злодії. Натомість, автовокзали живуть зовсім іншим ритмом, більш подібним до ритму фабрик та супермаркетів. Вони рано прокидаються, відправляючи перші рейси. І рушаючи з автовокзалу, ти деякий час проминаєш місто, зупиняючись на перехрестях, біля відомих тобі будинків, проїжджаючи місця, з якими в тебе пов’язані безліч історій та випадків, й іноді навіть помічаючи когось зі знайомих, які заклопотано крокують вулицею.

Так ніби рухаєшся власною свідомістю, оскільки міста, в яких ми живемо так чи інакше присутні в нашій свідомості, і такі ось подорожі справляють химерне враження, ти наче нікуди не їдеш, просто пересуваєшся, купивши квиток, від одного будинку до іншого, від одного перехрестя до наступного, лишаючись у межах добре знайомого простору, в межах руху громадського транспорту. Потім місто закінчується, і все це відчуття обжитості та пізнавання швидко зникає, і всі наступні випадкові автостанції, котрі трапляться в дорозі, лишають хіба що смак легкого проминання, солодкого занепаду, смерті, що знаходиться в диспетчерських кабінах.

Автовокзали, мабуть, і відрізняються від залізничних станцій атмосферою пустки, порожнечі, яка виникає щоразу, варто від’їхати черговому перевантаженому ікарусові. Наповнені зранку метушінням і кольорами, автовокзали швидко порожніють і стихають, і навіть прибуття вечірніх автобусів, особливо приміських — старих і ламаних, мов підліткові голоси, не надто щось змінює. Вечірнє сонце рухається над дахами, і трава тихо пробивається крізь бетонні плити, згортається торгівля, запалюються вогні, пси лягають на сходах і сторожко засинають, охороняючи потойбічні вокзальні брами. Нічні автостанції схожі на ринки, з яких пішли торговці — вони так само розгромлені й неспокійні, стоять, ніби декорації, які забули прибрати, і з яких немає жодної користі чи втіхи.

Все одно — я хотів би жити коло автовокзалу, приходити сюди час від часу, проводжати останні автобуси й довго сидіти на лаві під важким годинником без секундної стрілки, п’ючи алкоголь із друзями з навколишніх кварталів. Знати, що завжди можеш сюди прийти, навіть якщо тобі зовсім не потрібно кудись їхати. Щось подібне стосується й пасажирів. Вони завжди викликали в мене тепле відчуття заздрості. Я завжди заздрив тим, хто від’їжджає. І ще більше тим, хто повертається.

Мене заворожували звичні й прості уривки їхнього життя, пакування валіз, нервове очікування таксівок, останнє перевіряння торб та гаманців, заворожував їхній поспіх, сльози та бадьоре перекрикування, втома та неспокій. Хоча головним чином, звісно, заворожувала та дивна чорна пройма, яка