Валер'ян Петрович Підмогильний - Невеличка драма

казала, притиснувшись до нього міцно, віддано, навіть злякано, казала зовсім тихо, хоч він розбирав усі її слова, які дівчина шепотіла йому майже на вухо. Він почував її вагу на своїй руці, і ця вечірня прогулянка, і весь її шепіт здавався йому до кінця безглуздим. Церковна озія, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. «Якесь середньовіччя!» — думав він.

— Та й саме це місце давнє, — казала вона. — Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали… І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний{56}… Знаєш, що він сказав?

— Не знаю… чи, певніше, забув, — відповів Славенко зовсім негостинно.

Але Марта неначе слухала тільки себе.

— Він сказав, що тут буде місто велике і славне… Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому… Хіба це не чудно?

— Ти віриш у пророцтва?

— Ні… може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа… Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!

Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: «Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!»

— Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? — спитала вона раптом.

— Не тільки в коханні, Марто, — почав він, збадьорівши, — але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…

— А ти глянь, — урвала його дівчина, — скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навіть важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш — скрізь, скрізь кохання!

— Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.

— Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…

— Я зовсім не хотів…

— Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, — нема нічого нового.

Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.

— Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…

Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.

— Ти плачеш? — спитав він.

Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:

— Ні. Мені трохи холодно.

— Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.

Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну — вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», — думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.

— Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, — мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.

Дівчина здригнулась.

— Все мені незвичайне сьогодні, все, — прошепотіла вона. — Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!

— Чому? — здивувався він. — Ще не пізно.

— Ніколи не підеш, — казала вона вже голосно, — ми ніколи вже не побачимося.

— Ти ідеш десь? — спитав він.

— Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!

— Чекай, — сказав він спантеличено. — Ти зовсім не береш мене до уваги!

— Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…

— Я, правда, не вмію плавати, — пробурмотів Славенко.

— От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.

Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!

— Я розумію, чого ти хочеш, — почав він, — навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.

— Ні. Нікóли, — сказала вона.

Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.

— Ти жорстока, Марто, — сказав він. — Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.

— Я знала це! — скрикнула дівчина. — Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!

— Хай буде по-твоєму. — провадив він понуро й тужно. — Хай буде… Прощай, Марто.

Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.

— Ні, це було б… як у пісні! Руку можна.

Він поцілував її руку довгим поцілунком.

— Це