Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

себе так в потузі власти, щоби…“ — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена й потряс нею так сильно, що вона подалась цілою поставою взад.

Вона зойкнула. „Пане капітане, що робите?“ — кликнула перелякано.

„Ах, простіть пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я дію, — додав, — що я дію. Ага… мого хлопця, — сказав, опам’ятовуючися, здавленим голосом, — хотів би я так виховати, щоби, коли його доля зігне, як бій шаблю, він все-таки не ламався. Шаблю з правдивої доброї сталі рідко хто зламав. А доньку…“ — тут в його голосі щось затовклося, мов хлипання… він вмовк. „Максимко, — почав відтак наново, — чи він буде вбогим ремісником, чи в державній службі… може, офіцером, як його батько, нехай знає одну чесність і характер“.

Молода дівчина, змішана, злякана чудним поведенням і словами офіцера, що запав їй давно в душу, й вона того почуття, мов гріху, боялася, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла зрозуміти. Це було через хвильку, в слідуючій вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: „Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не прийняв, а тебе він візьме?“

Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила, обурена, взад. Та заки вспіла з несподіваного переляку відхилити побілілі уста, та тягнула дальше: „Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг“. І розрегочуючись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, що та аж захиталася, а сама погнала, мов фурія, в глиб саду».

В записках настала перерва.

Юліян, проїхавши пальцями через волосся, заховувався через час мовчки.

Коли минуло декілька хвиль глибокого мовчання зі сторони батька, годинникаря, і його сина, цей почав далі читати: «Коли вчитель Рибка з’явився точно в півтори години в домі завідателя Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Він постукав сильніше, закликуючи батька по імені. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати, а далі п’ястуком бити в двері. Але й це показалося без наслідків. За дверима панувала тишина. Нічого було діяти. Вчитель вернув на веранду й заглянув через вікно. Дивним-дивом було воно відчинене; не так широко, лиш близько одна половина до другої зложена, а на постелі лежав батько. Спав?

„Жив?..“» Молодий читаючий офіцер підняв голову з-над зшитку й поглянув палаючим оком на батька, але цей не обзивався…

«„Ні“, — читав опісля далі, — вчитель розірвав вікно, вскочив усередину й поспішив до постелі.

Мій батько спав, мав зачинені очі, лиш з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів умить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти цеї ночі був зруйнований. Він кинувся до нього, може, вдасться ще щось зробити, його ще при житті задержати. Може… може… ох… коли б не запізно. Умираючий, зачувши коло себе рух, наче ждав того, розплющив ще раз очі й зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді. „П о з і с т а л і гроші штабового лікаря… — прошептав з напруженням, — що передав мені для сховку, крім  п о з и ч е н о ї   м н о ю   с у м и   на вечір,  я   н е   т и к а в. Коли вернув рано… ви знаєте… і Оля знає… я їх вже не застав. Валіза була розірвана, ограблена. Мною позичене діти звернуть“.

Він вмовк і примкнув очі. Його грудь здіймалась і упадала тяжко, а з-під вій скотилося кілька грубих сліз.

„Альбінський також програв цеї ночі, — прошептав знов, — і по півночі… щез… на своє місце післав її, щоб мене обіграного взяти… з м о в и л и с ь… І відтак вернув…“ Його уста викривились судорожно… ніби до погірдливого усміху… але не до кінця, струя крови бухнула йому з уст і він, поглянувши на Рибку, віддав за хвилину Богу духа.

...................................................................

Покликаний гірничий лікар та повернувший рівночасно з розвідки й штабовий лікар поляк Н. сконстатували одноголосно по огляді самовбивство добре вціленим вистрілом з револьвера в серце. Листи віддав вчитель Рибка по адресі. Один штабовому лікареві з короткими поясненнями, що не будучи приготованим на вечір, як в Ґанинґаймів, а улягши намові завідателя все-таки піти туди, позичив з його суми, зложену на його, Цезаревича, руки, тут назвав її скількість, з надією, що не зужиє більше як одну частину, та інакше сталося. Він програв всю суму нещасливо. Її звернуть йому його діти, а радше теща… котрі посідають невеликий капітал по матері. Він же сам уходить зі світа, бо не має відваги поглянути покривдженим малолітнім в очі…

Другі листи були до бабуні й нас, дітей, а третій до панни Ольги Альбінської.

*

Я помину момента поведення завідателя Альбінського, чи краще, як його назвала на все жінка пана Йоахима, зааранжувавши одного разу костюмовий вечір і призначивши для нього — цього гарного й до всього здібного італійця — коли він, вернувши з палати, застав вже свого гостя і партнера в грі карт мертвого.

В першій хвилі ломив руки, жаліючи над нещасливим самовбивцем, відтак чим далі оминав доторкатись причини катастрофи, кидаючи тут і там засуд про те, що, мовляв, таких офіцерів краще, щоб не було.

Раз, легкодушний, друге, що сплямив самовбивством свою родину і його дім, а третє,  о г р а б и в  свого товариша й його, завідателевого, гостя, штабового лікаря, бо це був поляк! Але ніхто не звертав чомусь на нього особливої уваги. Несподівана трагічна подія, закінчення гарного, загально улюбленого офіцера, як мій батько, через нещасливу гру в карти, оставляючи незабезпечених дітей, усунула особу завідателя цілком взад.

Ще більше піднесла ту трагедію відомість, що тої ночі програв у карти Йоахим фон Ґанинґайм своє ще одиноке на Б. село, через що впав його маєток, обтяжений гіпотекою і іншими, по банках затягненими на його доходи, довгами, на велику суму нижче.

Остаточно закутався в мовчання, проходжувався з гострим видом по кімнатах і не говорив нічого. Ті, що його знали, що розумілись на його фізіономії, не толкували собі з неї нічого доброго, порозуміваючись нишком, що він перебував в якімось душевнім напруженні, що оповідало йому мовчки: „Або — або“.

Неначе чорна хмара зависла над палатою з білою кімнатою в горах і притьмила сірою киреєю безжурні уми-душі урядництва, робітництва, ба й іншого, йому прихильного, гірського населення, викликуючи раз по