Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

ти тут?! Тіні залишились там, у переходах… Сідай, княже, — ти мій бажаний гість, шкода тільки, що не маю чим тебе почастувати.

— Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж після тризни.

— Так, тризна закінчилась, усе закінчилось тепер, княже… — На її очах заблищали сльози.

— Не говори так, Юліє! І не плач! Закінчилося все зле, недобре, кожен з нас має якісь втрати, в кожного болить серце, але нам, живим, тільки жити й жити…

— Спасибі тобі, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нині до мене!

Обоє замовкають. Настає тиша. Горить свіча. У палаті спокійно, тіні зникли. Є таке просте, звичайне життя.

— Спи, княгинє!

— Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самітна тут, на Горі.

…Наступного дня князь Володимир їде з дружиною в Білгород над рікою Ірпенем, оглядає там древню фортецю, радиться з воєводами, як слід її перебудувати, де воздвигнути нові стіни, де покопати вали, щоб до Києва ніхто не міг підступити із заходу.

Але не тільки через це їхав Володимир до Білгорода. Після всього, що сталось, перед великими справами, які слід було звершити, він хотів бодай один день побути на самоті, в полі, над Ірпенем-рікою, що струмувала серед зелених лук на схід, до Дніпра.

Він думав навіть заночувати в Білгороді, в палатах, де під стелями лунко одбивались кроки, дерев’яні стіни терпко пахли живицею й воском, у підземеллях однозвучно падали краплі.

Проте Володимир так і не заночував тут. Увечері, вийшовши на стіну, він довго дивився, як червоно закочувалось, падало в небесну прірву сонце, а над Ірпенем і луками почали вставати, клубочитись схожі на вершників, що, нахилившись у сідлах, поганяють коней, білясті тумани, як швидко посиніло небо, а в ньому запалилась зоря-вечірниця, як слідом за нею на півночі й сході озвались-запалахкотіли великі й дрібні зірки.

Чого ж князеві Володимиру стало так неспокійно й тривожно в цю годину? Ні, це не були неспокій і тривога. Дивлячись на небо й зорі, він зрозумів, що йому важко ночувати в цій древній фортеці. Їхавши сюди, він хотів побути на самоті, відчувши тепер свою самотність, боявся вже її.

Рівним шляхом, що тягнувся між високими стінами лісу, чорні вершники гнали коней; за якусь годину вдалині заблимало кілька вогників — то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.

У теремі було порожньо й тихо, внизу, в сінях, горіли два світильники, в промінні яких окреслювались темні постаті гриднів, попрощавшись з ними, князь Володимир пішов сходами на верх терема.

Там у кінці переходів горіла одним одна свіча. Жінка в темному платні, загледівши князя, хотіла начебто зникнути в глибині переходів, але зупинилась, обернулась.

— Княгинє Юліє! Уже пізно. Чому ти не спиш?

У неї було надзвичайно бліде обличчя, в миготливому промінні очі здавались зляканими й розгубленими, уста стиснуті, немов вона затамувала крик.

— Ти приїхав, княже? О, як це добре… Я знала, вірила, молилась, аби ти був тут…

— Почекай, Юліє! Чого ти молилась?

— Мені страшно, княже…

— Чому?

Вона рушила переходами. Князь Володимир пішов за нею. На мить біля дверей своєї палати Юлія зупинилась.

— Ти зайдеш до мене, княже?

— Так, зайду.

У палаті Юлії все було, як і напередодні. Втім, ні, цієї ночі вікно, що виходило до Дніпра, було завішене, на столі стояла корчага з вином, два келихи, страви.

— Нині ти повечеряєш і вип’єш.

— Я вечеряв у Білгороді.

— Невже ж ти не вип’єш за добру пам’ять брата Ярополка?

— За добру пам’ять брата вип’ю. Налий!

— Отак і буде, — промовила вона іншим, сміливішим голосом. — Я сяду тут, біля тебе, княже… Ти дозволиш?

— А чому ж ні? Сідай. Та чому ти тремтиш?

— Мені холодно, княже…

— Холодно? — Він зняв з себе корзно й прикрив її плечі. — Але тут, у тебе, так тепло.

— Спасибі, княже! У мене був холод у душі… Ти випив? Зараз і я вип’ю! Це добре вино, грецьке… Ось я ще раз наллю келихи. Вип’ємо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п’єш за кого?

— Мушу пити за тебе!

— Мусиш?

— Ні, хочу!

— Спасибі, Володимире! О, як мені стало тепер тепло, спокійно. Це тому, що я з тобою. Тільки чому темніє?

— Це догорає свіча. Дай іншу, нову.

— Я тебе ждала дуже довго, от і згоріли всі свічі. Я піду пошукаю.

— Ні, не треба. Нехай згасає. Посидимо так, втім, я скоро вже й піду.

Свіча блимнула ще раз і згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свіча, Володимир побачив очі Юлії — великі, темні, жагучі. Стало темно, а вони все стояли перед ним.

— Темно й тихо, — сказав Володимир.

— Невже ж ти залишиш мене? — почувся в темноті її голос. — Княже, чуєш, мені буде страшно…

Вона шукала його рук, він відчув її пальці на плечі, шиї.

— Отак добре, — чути було зовсім близько пристрасний голос. — Мені з тобою так спокійно, тихо… Ти хороший, дуже добрий, княже…

— Чому ж я хороший? Ти знаєш усе про мене… Син рабині, — тобі Ярополк, либонь, не раз говорив це.

— Говорив, — згодилась Юлія. — Проте його вже немає, ти не син рабині, а великий князь.

— Все одно, тінь мого брата стоїть між мною й тобою.

— Ні, Володимире, зараз уже немає й тіні. Признайся, ти любиш іншу…

— У городі Полотську я нарік жоною княжну Рогніду, і, мабуть, люблю її.

— Мабуть?! Ні, ти її не любиш, коли сказав так. Ти ніколи нікого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми одні… Може, ти ніколи не переступиш порога моєї кімнати, я тобі ніколи не нагадаю про себе… але побудь зі мною цю ніч…

Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Він боявся цієї жінки — і дуже бажав її. Він знав, що недавно братові руки обнімали її, а проте нічого не міг зробити — у дужих обіймах трепетало тіло Юлії…

7

У княжому теремі тихо, мовчазна сторожа стоїть у сінях, на верху не чути ні голосу, ні звуку, все там спочиває, мовчить.

Не спить тільки ключниця Пракседа, до пізньої години прибирає вона стравницю, виходить потім у сіни, піднімається сходами вгору. Сторожа не звертає на неї уваги, така вже в ключниці робота: коли князі сплять, вона мусить думати про день грядущий.

І Пракседа, наче привид, іде з палати в палату, оглядає засуви в коморах, де переховується одяг княжий, ступає в переходах так тихо, що найгостріше вухо