Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

що я вже давно знайомий з милими хазяями цієї хатки, яка виросла на «піщаному приазовському березі.

Вино було холодне, запашне, трошки кислувате і гіркеньке. Воно й справді не було міцне.

Я відставив порожню склянку і мимохіть глянув на годинник-ходики, що висіли на стіні, біля груби. Лука перехопив мій погляд і сказав заспокійливо:

— Не бійся, молодче, адже мені теж в університет іти.

— В який університет? — здивувався я.

— Він студент у мене, — відповіла за Турунду його дружина і, поглядаючи на Луку дуже ласкаво, поклала йому на плече смугляву руку.

— З минулого року. По вечорах! — сказав Лука. — Побралися ми з Катею, я і подумав: треба вчитися. Годі час вільний марнувати. Поступив на підготовчі курси, пригадав усе, чого ще в парафіяльній школі вчили, алгебру подолав, а тут відкривається вечірній робітничий університет. Ну як не скористатися!

— І задоволений? — спитав я, відчуваючи, як від цього слабенького вина тепло розтікається по тілу.

Лука весело звів голову:

— І не питай навіть! Раніше що було? Пошабашив, причепурився — і на проспект. А з проспекту куди? В «Родиму сторонку», до Челідзе. Ідеш потім додому сонний, ноги вензелі пишуть. Іноді так розбере, що в кепці та в чоботях на ліжко повалишся. Не встиг очі заплющити, — уже гудок заливається. А з похмілля робота яка? Повзаєш, як та муха осіння по шибці, а напарник тебе лає на чім світ стоїть, бо і його затримуєш. Спасибі Іванові Федоровичу, що він університет відкрити придумав.

— Директор?

— Атож. Зметикував, що в місті вчителів усяких багато — і по хімії, і по астрономії, — скликав їх до себе і говорить: «Давайте, любі, по вечорах робітничий клас учити, гроші я для вас знайду!» Сказано — зроблено. І завертілась карусель. І відтоді, як почав я той університет відвідувати, наче іншою людиною став. Вагранка гуде вдалині, а я тим часом формули пригадую, що вчитель пояснював, і міркую, що до чого, чому чавун плавиться, як із нього сталь добути і при якій саме температурі… І виходить так, що замість оцього маленького віконця дивишся на життя з величезного вікна…

— А на заняття сьогодні запізнишся, — дуже лагідно, півголосом сказала дружина.

— Я? Нічого схожого! — спохватився Лука і, підбігши до етажерки, став збирати книжки.

— Заходьте до нас запросто, — сказала Катерина, прощаючись. — А як надумаєте у море піти — старий вас на риболовлю візьме.

Я подякував хазяям хатки за угощення і сказав, що іншим разом прийду до них уже з хлопцями. Разом з Лукою ми пішли Генуезькою вулицею до проспекту.

— Кусючий мій батько, правда? Йому пальця в рот не клади. Теж до революції в ливарні, на ковкому чавуні працював.

— А чого зараз не повертається?

— Та в громадянську, як завод став, він рибалити почав. Одчайдушним рибалкою став. І одного разу, наприкінці зими, пішов він у море із своєю ватагою на підлідний лов, за красною рибою. Вітер усе з заходу дув, а потім раптом візьми та й зірвись уночі левант[5]. Лід заворушився, кришитися став, і понесло його у відкрите море. Винесло мого батька тим левантом аж на кубанську сторону. Половина ватаги загинула, а він чудом по мілководдю убрід вибрався, вважай, уже з самого кришива. А вода була холодна, пройняла вона батькові ноги до самого кісткового мозку. Зараз, як зміна погоди, батько нікуди. Добре ще — курорт близько. Дружина їздить туди та в цеберках вонючу грязь, лиманну, йому привозить. Нагріє її на плиті, посадить старого в ночви і давай його тієї гряззю лікувальною зціляти. Біль утихне, і знову батько сіті свої у баркас — і гайда в море. Чи за рибцем, чи за пузанком, чи за таранею. Риби в оцій калюжі сила-силенна! — І Лука кивнув у бік моря.

— Слухай, Луко, а хто на тому курорті лікується?

— Звідусіль люди приїздять. От, скажімо, жив би ти ще на своєму Поділлі або далі десь. Прокидаєшся вночі і чуєш — ноги ломить, хоч кричи. Бігом у поліклініку. Лікар тебе оглянув: так, мовляв, і так, найсправжнісінька гостра форма ревматизму. Ну, а страхкаса тобі путівку безплатну, і ти тут…

«Ну, гаразд, мадам»

Уже здалека було видно, що біля закладу Рогаль-Піонтковської товпиться молодь. Дехто з них ліниво лускав насіння, позираючи на тих щасливців, які без усякого вагання заходили у відчинені двері прихожої. Інші, нетерпеливіші, відступали далі, до палісадника, і, зіп’явшись навшпиньки, намагалися заглянути у високі вікна в глибину залу, звідки лунала музика, змішана з човганням ніг танцюючих.

Залишивши у касирки в картатому платті цілий полтиник, я зайшов у довгастий зал з потрісканими колонами з пап’є-маше… Зразу повіяло спекою, кисло-солодкими запахами пудри і дешевих парфумів.

Кілька пар з закам’янілими тулубами походжали то взад, то вперед посередині залу в якомусь незрозумілому танці-марші. Потім я узнав його назву: «фокстрот».

Кавалери з поважними і разом з тим без усякого виразу обличчями, то спинаючись навшпиньки і наступаючи, то відходячи на два кроки назад, кружляли по залу, водячи розморених спекою дівчат. Видно було — вони дуже пишаються з того, що можуть ходити отак, додержуючи цього одноманітного ритму і проробляючи два-три нехитрих рухи перед очима танцюристів, що відпочивали, або зівак, які отак, як і я, прийшли подивитись на це дивовижне видовище. Хазяйки танцкласу ще не було, і я нетерпляче чекав її появи.

Дивився я, як розважаються відвідувачі салону Рогаль-Піонтковської, і мимоволі пригадувались мені зовсім інші танцювальні вечори, в радпартшколі нашого міста.

Музиканти-курсанти розташовувалися там на дощаній сцені, і мідь оркестру стрясала високий мармуровий зал, перероблений в клуб з колишньої церкви жіночого єпархіального училища. Було так весело і людно, що, здавалось, незамазані ще святі радіють з цієї гучної музики і сам бог Саваоф, який стояв у сандаліях на босу ногу над лозунгом «Мир хатинам, війна палацам!», теж ладен був піти в танець разом із своїми крилатими архістратигами і пророком Мойсеєм.

Курсанти в голубих будьонівках і дівчата з передмість танцювали найсправжнісіньку бальну мазурку, і ніхто, звичайно, не звертав особливої уваги, що кавалери танцюють у залатаних чоботях із стоптаними каблуками, а на ногах у дам іноді можна було побачити прості дерев’янки.

Бистрі венгерки чергувалися з повільними і легкими вальсами — бід «Душі полка» до чудового вальсу «Дунайські хвилі». Веселі краков’яки приходили на зміну падеспаню, а вже коли лектор природознавства Бойко просив музикантів заграти його улюблену «Китайську польку» з присіданнями та іншими викрутасами, не було в клубі людини, яка б не пристроїлася