Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

Пан Антоній виглядав краще, або їй так здалося. Може, справа була в тім, що Лінка вже встигла звикнути до лікарняної атмосфери? Решта хворих також не видавалися такими страшними, тим більше, що вони лагідно усміхалися, щойно Лінка заходила до палати. «Пане Антонію, онука прийшла!» — гукали.

— Післязавтра знаменний день, — мовив пан Антоній, коли Лінка сіла на білому металевому стільчику біля ліжка. — Операція!

— Ой, Боже! — вихопилося Лінці.

— Ніяке не «ой, Боже»! Нарешті! У мене просто сил уже немає тут сидіти. Хочу на повітря, бо надворі весна. А тут що? Юрба змаразматілих стариганів! Але це вже недовго…

— Не хвилюйтеся, усе буде добре.

— А я зовсім і не хвилююся, це ти переймаєшся. І зовсім даремно. Непокоїшся через старого дідугана? Чи боїшся, що втратиш роботу, якщо я помру?

— Будь ласка, не жартуйте так.

— Гаразд обіцяю, але за однієї умови.

— Якої?

— Що виконаєш моє прохання й не сміятимешся з мене. Бач, дитино, це таке собі… Ну, те, про що я прошу. Справа в тому, що я хотів би, щоб ти мене сфотографувала. Ніхто мене давно не фотографував, востаннє, мабуть, ще коли Дарек був молодим… Дружина іноді робила фотографії, та по її смерті вже ніхто. А я хотів би, щоб онукам залишилося на згадку. Якщо ці онуки взагалі будуть…

— То, може, коли вийдете з лікарні, я вам цілу фотосесію зроблю. У садку!

І чого вона сама про це не подумала? Так вихвалялася своїм фотографічним ліцеєм, проте ніколи не зробила жодної фотки в цьому домі, наче старих людей не можна фотографувати. Їй зробилося ніяково.

— Краще приходь завтра. Ніколи нічого не знаєш. Люди, буває, після наркозу не прокидаються.

— Ви ж обіцяли!

— Ну, обіцянка за обіцянку. То як?

— Гаразд, — погодилася Лінка, вдаючи, наче роздумує.

Іноді Лінці здавалося, що її так поглинає позашкільне життя, що ліцей зробився якимсь незначним додатком. Вона майже щодня ходила на Нобеля, тепер ще й до лікарні. Їй вдавалося заробляти на ліцей, проте для навчання часу не залишалося.

Уранці Лінка прокинулася, підбадьорена думкою про пообідню фотосесію пана Антонія. Заняття треба було якось пережити. Навіть уроки фотографії вже не так її захоплювали, як раніше, мабуть, через те, що на них верховодив Азор зі своїми прибічниками, Мариською й Зузою. Завжди важко пасти задніх. Крім того, довелося зізнатися, що вона постійно щось завалювала. Що ж, нелегко бути найкращою на уроках фотографії, якщо вона весь час не виконувала домашніх завдань і проектів. Наближався термін підготовки річного проекту. Часу залишалося тільки до травня. Роботи учнів мали показати на виставці. На початку червня в ліцеї відбувалася виставка, а після неї пікнік. Лінка не лише не знаходила на все це часу, їй бракувало ідей. Після розмови з пані Юлією Лінка справді почала фотографувати більше, навіть щодня, але їй здавалося, що це не для неї. Воліла присвятити справі більше часу, зосередитися. Крім того, фотоапарат був занадто важкий, щоб скрізь його тягати. «Ех, — подумала дівчина. — Нарікаю й нарікаю, а тут треба просто взятися до роботи», Адже вона не може розчарувати пані Юлію. Передусім її. Крім того і мама, і Адам теж, мабуть, хотіли би побачити її успіхи. Вони б нею пишалися, якби побачили на виставці гарні фото.

На математиці Лінка куняла. І чому ці вирази так на неї впливали? Це навіть краще, ніж лічити баранів. Щойно на дошці з’являлися якісь ікси й графіки функцій, Лінці відразу заплющувалися очі. Чому в цієї маленької непоказної жіночки завжди такий сумний голос? Може, тому, що постійно доводиться мати справу із числами й формулами? Звичайно, Лінку викликали до дошки. Дівчина стояла перед класом, зіщулившись, наче таким чином могла уникнути вбивчого удару.

— Ну, звичайно, — зітхнула пані Ліліана й глянула на неї ще сумніше, ніж завжди.

«Боже мій, зараз вона заплаче», — подумала Лінка.

— Тобі відомо, що ситуація в тебе не блискуча?

— Тобто?

— Тобто зовсім кепська. У тебе зарахована тільки одна контрольна.

Так отож. Лінка знала, що в неї гарна оцінка лише за одну контрольну. Четвірка. Це було майже диво, але тоді все вдалося. То був чи не єдиний раз, коли вона як слід засіла за математику. Та наступні дві контрольні Лінка написала погано.

— То в підсумку виходить задовільно? — тихенько запитала вона.

— Бачу, що середнє арифметичне ти таки засвоїла, — зітхнула вчителька. — Але пробний випускний ти написала на десять відсотків. А це ще одна двійка.

— Але ж цей пробний не враховується! Ви ж самі сказали! Що це лише для перевірки! Ви ж не мали ставити ці оцінки! Ми ж лише в першому класі! — Лінці здалося, ця вся історія з випускним — це вражаюча, ну просто вражаюча несправедливість.

— Ця оцінка не є вирішальною, але вона враховується. Я спеціально підготувала завдання так, щоб там було лише те, що ви засвоїли в гімназії й у першому класі ліцею. Щось ти занадто мудруєш, Халіно. Тобі не здається, що твоїх зусиль поки що замало, аби мати добру оцінку за семестр?

— Але ж семестр іще не закінчився.

— Якби ти рахувала так само гарно, як балакаєш, то справді багато б чого досягла! Одна гарна оцінка протягом семестру — і це все. Та ще й не відомо, чи ти сама на неї заслужила. Четвірка! Навіть не віриться, якщо подивитися на решту оцінок, правда?

— Я не списувала! Просто вивчила!

— То вивчи ще раз. Ти маєш переписати ці дві контрольні. А наступної середи прошу, щоб прийшла мама.

«Цього мені ще бракувало. Тепер ще й математику доведеться підганяти. Цікаво тільки, коли, — Лінка відчула, як її очі наливаються сльозами, але втрималася й не заплакала. — Щось я занадто тонкосльоза стала». Що ж, контрольні вона перепише, гірше, що маму викликають до школи, доведеться їй наслухатися. Знову. Лінка зітхнула. Доведеться попрохати Адама… Адже тоді він їй допоміг. Ну, чому все завжди так складно?

Пан Антоній чекав на неї причепурений і зачесаний. У білій сорочці й із якоюсь шовковою хусткою на шиї.

— Це фуляр, — пояснив він Лінці.

— Звідки ви це витягли? — запитала вона й відразу подумки вилаяла себе. Невже вона завжди мусить бути такою прямолінійною. — Вам син привіз? — ну от, знову. Просто непогамовна цікавість. Лінці аж серце стиснулося, бо дівчина раптом усвідомила, що пан Дарек дуже рідко провідував батька в лікарні. Принаймні вона його тут жодного разу не бачила.

— Стася привезла. Вбрала мене й зачесала.

Лінці здалося, що хвороба пана Антонія якось спричинилася до покращання стосунків