Елізабет Костова - Викрадачі

розміром у чверть стандартного аркуша паперу, відірваним від цілого, неначе той, хто писав, раптом розсердився. Писав-то Роберт — його почерк, але акуратніший, ніж зазвичай. Ці рядки й досі сховані в мене в письмовому столі, хоча й не оригінал — той я нарешті зім’яла й пожбурила йому в голову, а він спіймав, поклав до своєї кишені, й більше я того папірця не бачила. А збереглися ті рядки тому, що інтуїція підказала мені сісти за свій стіл і переписати їх для себе, а потім сховати, перш ніж я сваритиму Роберта. Напевно, майнула думка, що колись це може стати у пригоді в суді, а може, знадобиться мені пізніше, а до того часу я вже забуду певні подробиці. Лист починався словами «люба моя», але він був не до мене, та й взагалі я ніколи не бачила, щоб такі слова, у такому саме порядку були написані Робертовою чорною ручкою.

Дюба моя!

Хвилину тому я одержав твого листа, і він так мене зворушив, що я не можу не відповісти на нього без найменшого зволікання. Дійсно — як ти зауважуєш зі співчуттям — усі ці роки я був зовсім самотній. Як то не дивно, я бажав би, щоб ти була знайома з моєю дружиною — незважаючи на те, що якби таке було можливим, ми з тобою познайомилися б у зовсім інший спосіб, за належних обставин, і не було б між нами цього неземного кохання, якщо ти дозволиш мені назвати його такими словами.

Ніколи не гадала, що Роберт здатний бути таким пишномовним у листі й узагалі де б то не було. Його листи до мене завжди були короткими й уривчастими. На хвилину мені стало моторошно саме від подиву цим стилем, а не від того, що лист був любовний. Вишуканий, майже старомодний тон так не в’язався з тим Робертом, якого я знала! Тут був галантний Роберт, який ніколи не витрачав свою галантність на дружину, з якою бажав би познайомити адресатку листа, познайомити колись у минулому.

Я стояла у залитій сонцем бібліотеці з листом у руках і не могла збагнути того, що читала. Він був самотнім весь час. До нього прийшло неземне кохання. Зрозуміло, воно мало бути «неземним», тому що в нього були дружина й двоє дітей, до того ж, напевно, він з’їжджав з глузду. А що ж я? Хіба я не була самотньою? Але в мені не було нічого «неземного», лише сама реальність життя, з якою потрібно було поратися: діти, посуд, рахунки, психотерапевт Роберта. Він що, гадає, мені цей світ подобається бодай трохи більше, ніж йому?

Повільно я ввійшла до його студії й поглянула на мольберт. Жінка була там. Мені здавалося, я призвичаїлася до неї, до її присутності в нашому житті. Над цим полотном він працював уже декілька тижнів. На картині вона була сама, обличчя ще не домальоване повністю, але я була здатна самостійно заповнити приблизно окреслений овал належними рисами. Вона стояла біля вікна, одягнена у напівпрозору вільну сукню світло-блакитного кольору. В одній руці тримала пензель. За день чи два почне посміхатися йому або дивитися на нього серйозно, уважно, а чорні очі засяють коханням. Я вже почала була вважати її плодом уяви, вигадкою, частиною того внутрішнього бачення, яке рухало його талант. Я довіряла йому, надмірно довіряла, а виявилося, що інтуїція не обманювала мене від самого початку. Вона була справжньою, і він писав до неї листи.

Раптом у мене з’явилося бажання розгромити цю кімнату, пошматувати його зошити для малюнків, скинути на підлогу ту незакінчену пані, залити фарбами й потоптати ногами, розірвати репродукції й безладно наліплені на стіну листівки. Зупинила мене трафаретність такого способу дій — принизливо чинити, як ревнива дружина в кіно. А також певна підступність, хитрощі, що отрутою проникли в мій мозок: я ж можу більше дізнатися, якщо Роберт не знатиме про те, що мені відомо. Я поклала клаптик паперу на свій письмовий стіл, уже вирішивши переписати цього листа для себе, а оригінал покласти назад на підлогу біля незачинених дверей — про всяк випадок, якщо він згадає й почне розшукувати. Уявила собі, як він нахиляється й питає себе: «Як! Я загубив це? Мало не піймався!» А потім покладе листа до кишені або до шухляди свого столу.

Це наштовхнуло мене на думку. Я обережно пройшлася по шухлядах його столу, акуратно, мов архівіст-фахівець, покладаючи на місце все, що брала: великі графітні олівці, сірі гумки, касові чеки за олійні фарби, напівз’їдену шоколадку. В дальньому кутку одної шухляди — листи, написані незнайомим мені почерком, відповіді на його листи, як той, що я знайшла. «Дорогий Роберте! Милий Роберте! Любий мій Роберте! Згадувала про тебе сьогодні, коли працювала над новим натюрмортом. Як ти гадаєш, варто взагалі писати натюрморти? Навіщо писати те, що виглядає таким мертвим? Я думаю, як вкласти уві щось життя лише рухами своєї руки, думаю про ту загадкову силу, що прохоплюється, подібно до електричного струму, між тим, що бачиш, і оком, потім перетікає в руку, в пензель і далі… А потім знову потрапляє до ока. Здається, все зводиться до того, що бачиш — правда? Бо якою вправною не була б рука, вона не здатна покращити те, що бачиться неясно. Мені потрібно зараз бігти на заняття, проте я весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе, й ти це знаєш. Мері».

Руки в мене тремтіли. Почало нудити, вся кімната круг мене немов дрижала. Отже, довідалася її ім’я та здогадалася, що вона має бути студенткою — можливо, викладачем факультету, але в такому разі я б, напевно, впізнала ім’я. Їй потрібно бігти на заняття. У коледжі повно студентів, яких я не знала й навіть ніколи не бачила, не могла побачити усіх навіть тоді, коли ми там жили. А потім згадала той етюд, який знайшла у нього в кишені, коли ми переїжджали до Ґрінхіла кілька років тому. Значить, це тягнеться вже так давно! Напевно, він познайомився з нею ще в Нью-Йорку. З того часу він декілька разів подорожував на північ, в тому числі на цілий семестр — то що ж, він їздив туди, щоб мати нагоду бачитися з нею? Саме тому він погодився на довгий від’їзд, відмовився брати нас із собою? Зрозуміло, вона теж була художницею, студенткою факультету мистецтв, фахівцем, справжнім художником. Він же сам малював її з пензлем у руці. Звичайно ж, художниця, як і я