Дарунок Корній - Зворотний бік світів

І не розповідай мені старі байки про Хаоса, який начебто замкнений під Храмом. Моя ладанка мені каже, що ти брешеш.

Морок підійшов до Стрибога впритул. Різко замахнувся правою рукою та заліпив тому такого ляпаса, що з носа сина відразу зацібеніла кров.

— Угамуйся! Не доводь до гріха! — Морок гидливо відвернувся, поки Стрибог обтирав кров. — Навіє, Худічу, за мною!

Стрибог важко дихав. Сварга смерті немилосердно пекла, вимагаючи жертви. Ладанка втискалася каменем в груди. Поки не було сил і кроку зробити. То був не просто ляпас, а міцне батьківське прокляття.

Морок наче згадав щось, зупинився. Звернувся до площі:

— Усім зберігати спокій. Радегаст за старшого. Стрибога замкнути в хатині Русалій. Якщо чинитиме опір, без попереджень убити, тобто кинути в річку.

Морок заквапився. За ним слідком рушили Худіч та Навія. Радегаст тим часом ухопив Стрибога за плечі і майже силою поволік в інший бік, перед тим віддавши наказ усім на площі врятувати бодай щось із Храму. Той хоч і здригався, як недужий у лихоманці, та поки не падав.

Стрибог волочився за Радегастом, однією рукою тримаючись за Сваргу смерті, другою стискаючи ладанку. З кожним кроком йому кращало. Він розумів, що то ладанка сірих дає йому силу. Та поки цього не показував. Хай думають, що зламали його. Батьківське прокляття, знесилення і все таке. Він навіть навмисно пригальмовував, дозволяючи Радегасту принизливо волочити себе. На подвір’ї хати, поряд із болітцем, він повністю відновився. Розвернувся і… Радегаст не сподівався отримати підступний удар у спину від ослаблого ворога. Усе сталося миттєво. За Радегастом у болоті лишень забулькало. Стрибог лишень встиг останньої миті врятувати лука, якого Радегаст носив на спині. О, той йому пригодиться.

А тоді Стрибог кинувся навздогін Мору, Худічу та Навії. Настиг їх на мості. Першим удар отримав Худіч. Непрощене закляття влучило тому в спину. Худіч не встиг навіть зрозуміти, що й до чого. Потужним ударом чоловіка перекинуло через поруччя. Худіч панічно замахав руками, шукаючи опори, і знайшов… Оскільки Морок був на кілька кроків попереду, а Навія йшла поряд, то Худіч і зачепився руками за неї. Стрибог, не роздумуючи, ударив ще раз. Мить — і Навія та Худіч зникли у водах річки Забутої-Незгаданої. Нажаханий Морок безсило споглядав, як води Мертвої річки своїми безжальними язиками заковтують двох темних, як зелені щупальця обкручують тіла, стискають в обіймах. І нічого… Усе відбулося настільки швидко, що ані Худіч, ані Навія не встигли й слова мовити. І ось уже плесо води таке, як завжди, — спокійне та смертельно лагідне.

— Що ти накоїв? — Мор не мав сили ані битися із сином, ані мстити йому. Остання надія на порятунок Чорнобогового Храму — мертва. А що далі? Уже не важить. — Я проклинаю тебе ще раз. Ти… Ти…Ти…

— Що я? — Стрибог недобре вищирився. — Зрадники мають бути покарані. Ти — зрадник. Ти наказав убити власного сина. Я проклинаю тебе своїм синівським прокляттям.

І Стрибог, не вагаючись, прицільно вдарив смертельним прокляттям. Воно влучило простісінько в голову Мороку.

Сум, біль та здивування застигли в погляді Мора. Він охопив руками голову. Сперся на поруччя. Він помирав. Це був кінець. Його син, його кров, його майбутнє, його ганьба… Водяна пелена внизу кликала до себе. Він не хотів перенародження, він хотів назавжди зникнути. Це він винен у всьому, що сталося. Він народив та виростив покруча. Він не заслуговує на прощення. І він його не проситиме. Ліпше вічне забуття. Морок з останніх сил перехилився через поруччя та полетів у воду.

Стрибог не звертав уваги на батька. Йшов упевнено вперед. У нього ще так багато незавершених справ. Він перейшов міст. Світ Ягілки чекав на нього. Він виконав свою частину угоди: зруйнував Храм Чорнобога. Храм помирає. Отже, істоти з річки мають повернути Мальву. Було домовлено, що відразу після падіння темного Храму Мальва чекатиме на батька в Міжчассі.

Назустріч Стрибогу рухалися двоє. Здаля їх помітив та одразу впізнав. Він не вірив у своє щастя. Він сам хотів їх знайти відразу ж після того, як поверне Мальву. І раптом така приємна несподіванка. Доля посміхалася йому сьогодні. Ладанка на шиї співала оду радості, легкість та впевненість наповнювали тіло.

Стрибог зупинився. Склав руки в подячній молитві, підняв очі до неба:

— Дякую, Творцю, за твою велику справедливість. Даруй мені влучності, щоб не схибити, даруй мені моці, щоб завдати удару, даруй мені витримки, щоб не зрадити себе, даруй мені сили зробити задумане во славу та могутність твою. Йменням кола Сварожого!

Він поволі опустив руки. Подивився перед собою. Подорожні наближалися — обличчя світлі та тривожні. Вони його також впізнали. Стрибог глибоко вдихнув. Затримав на мить подих. Тоді видихнув. Зняв з плеча лук Радегаста. Досконала зброя стрільця, зроблена найкращим майстром світу темних. Дістав Перунову стрілу, приклав її до тятиви, як маестро смичок до струн прилаштовує. Напнув. Прицілився. І вистрілив.

6. Справжні птахи помирають у небі

Вона впала підбитою Птахою. Стріла прошила їй серце. Перун кинувся до тіла. Але… Нічого, уже геть нічого не міг вдіяти. Очі наповнили сльози, душу — розпач та чорна ненависть. Пташка, його люба дівчинка… І води Біловоддя її не зцілять. Запустити серце, котре простромила Перунова стріла, неможливо. Це ж не прокляття якесь там.

Звівся на ноги. Цей покидьок не заслуговує на життя. Він мусить його вбити, смерть за смерть.

Перун затиснув у руці кульову блискавку смерті. Вона вирувала, трепетала, рвалася на волю. Він міцно тримав її і був готовий будь-якої миті поцілити вбивцю Птахи… Стежив очима за мерзотником. Стрибог, замість утікати, впевненим кроком наближався. Весь зчорнілий від сварги смерті, яка тонкою павутинкою оповила його тіло, йшов назустріч власній. Перун здригався від огиди, споглядаючи спотворене обличчя Стрибога.

Убивця хоче бачити агонію жертви? Що зупиняє Перуна, чому він не вб’є мерзотника? Він спочатку гляне в очі вбивці, а тоді…

— Зрадники, брехуни та злодії мають бути покарані. І смерть — це найменше та найгуманніше, що я для них можу зробити. Помирає підстрелена Птаха, як це страшно і як красиво, — прошипів Стрибог, бачачи, як вирує в руках Перуна куля смерті. Він був упевнений, що куля його не зачепить. Адже сам Творець зараз опікується ним.

Стрибог вистрілив підступно, без попереджень. Перун і Птаха не встигли навіть зрозуміти, що трапилося. А вона йшла до нього просто поговорити. Казала, що Морок обіцяв розповісти сину всю правду, аби той нарешті зрозумів, як помилявся, та припинив дурощі. «Якими наївними бувають ті,