Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

—   Але ж люди тепер ніколи не залишаються самотніми, – заперечив Мустафа Монд. – Ми привчаємо їх ненавидіти самотність; а їхнє життя ми влаштовуємо так, що їм практично неможливо опинитися на самоті.

Дикун понуро кивнув головою. У Малпаїсі він страждав через те, що його відсторонили від спільних дій громади пуебло, а в цивілізованому Лондоні йому завдавала страждань неможливість уникнути цих спільних громадських дій, побути хоч трохи самому.

—   Ви пам’ятаєте оцей уривок з «Короля Ліра»? – запитав нарешті Дикун. – «За грішні втіхи праві небеса турботами тяжкими нас карають. Тебе зачавши в темряві пороку, став темним батько наш», а Едмунд відповідає... пам’ятаєте, він поранений і помирає: «Ти правду кажеш. Так. Обернулось колесо – і я подоланий[38]». Що ви на це скажете? Хіба ж це не Бог і далі керує всім, карає й винагороджує?

—   Ну, а хіба це так? – відповів питанням на питання Контролер. – Ви можете скільки завгодно займатися грішними втіхами з якоюсь яловицею, анітрохи не ризикуючи тим, що вам виколе очі коханка вашого сина. «Обернулось колесо – і я подоланий». А де був би Едмунд у наш час? Сидів би собі у пневматичному кріслі, пригорнувши за талію якусь дівчину, смоктав би жуйку зі статевими гормонами і дивився б чуттєвки. Небеса, звичайно, праві. Немає сумніву. Але ж, якщо вже на це пішло, божий звід законів диктують люди, які впорядковують суспільство. Провидіння керується людськими підказками.

—  Ви впевнені? – засумнівався Дикун. – Ви справді впевнені, що Едмунда в його пневматичному кріслі також не було тяжко покарано, як і того смертельно пораненого, що стікав кров’ю, Едмунда? Небеса завжди праві. Хіба ж не скористалися вони його грішними втіхами як засобом його деградації?

—  Деґрадації з чого, з якого стану? Він ідеальний громадянин: щасливий і працьовитий споживач товарів. Звичайно, якщо за основу брати якісь відмінні від наших стандарти, можна тоді казати, що він деградував. Але потрібно дотримуватися єдиних постулатів. Не можна грати в електромагнетичний ґольф за правилами центрифужного ґольфика.

—  Але ж поцінування – річ не самовільна, – процитував Дикун. – Тут важить внутрішня ціна предмета не менш, ніж гідність поцінувача[39].

—  Та годі вже, годі, – запротестував Мустафа Монд, – це вже ви трохи перебільшуєте.

—  Якщо не забувати про Бога, ви не дозволите собі деградувати завдяки грішним утіхам. Ви матимете підставу для того, щоб терпляче і стійко все зносити, діяти мужньо й відважно. Я бачив це в індіанців.

—  Я цього не заперечую, – погодився Мустафа Монд. – Але ж ми не індіанці. Для цивілізованої людини не існує жодних потреб терпляче зносити якісь по-справжньому неприємні речі. А щодо відважних дій... борони Форде, щоб будь-якій людини стрілила в голову подібна ідея. Якби люди почали діяти відважно й самостійно, настав би крах усьому нашому суспільному ладу.

—  А як тоді із самозреченням? Маючи Бога, ви мали б підстави для самозречення.

—  Але ж промислова цивілізація можлива тільки за відсутності самозречень. Потурання всім своїм бажанням обмежене хіба що вимогами гігієни й економіки. Інакше перестане обертатися колесо.

—  Ви б мали тоді підстави для доброчесності, стриманості! – вигукнув Дикун, трохи розчервонівшись від цих слів.

—  Але стриманість породжує пристрасть, доброчесність закінчується неврастенією. А пристрасть і неврастенія ведуть до нестабільності. А це вже кінець всієї цивілізації. Не може існувати міцна цивілізація без потурання грішним утіхам.

—  Але ж Бог дає підстави для всього шляхетного, високого й героїчного. Якщо мати Бога...

—  Мій любий юний друже, – сказав Мустафа Монд, – цивілізація не відчуває жодної потреби в шляхетності чи героїзмі. Ці речі є симптомами політичної неефективності. У належно організованому суспільстві, такому, як наше, ніхто навіть не має шансів проявляти свою шляхетність або героїзм. Для того, щоб з’явилася така нагода, мали б виникнути вкрай нестабільні умови. Там, де вибухають війни, де ставлять під сумнів лояльність, де треба опиратися спокусам і здобувати або боронити чиюсь любов... там, очевидно, є певний сенс у шляхетності й героїзмі. Але в наш час немає жодних воєн. Усе робиться для того, щоб ніхто ні в кого забагато не закохувався. Нікому й на думку не спадає ставити під сумнів свою лояльність; усі зумовлені так, що просто не можуть не робити те, до чого зобов’язані. А всі ці ваші обов’язки такі приємні, всі ваші природні імпульси отримують такі широкі можливості для втілення, що для вас просто не існує спокус, яким би ви хотіли опиратися. А якщо будь-коли, через якийсь несприятливий збіг обставин, станеться раптом щось неприємне, що ж, для цього й існує сома, що допоможе вам забутися, відволіктися від реальних фактів і поринути в солодкі вакації. Сома вгамує ваш гнів, примирить вас із ворогами, зробить вас толерантним і довготерпеливим. У минулому ви могли цього досягти лише після великих зусиль і довгих років важкого морального вишколу. Тепер вам достатньо проковтнути дві-три напівграмулькові піґулки, і все. Кожен тепер може бути доброчесним. Ви можете принаймні половину своєї моральності носити з собою у пляшечці. Християнство без сліз – ось що таке сома.

—  Але ж без сліз не обійтися. Невже ви не пам’ятаєте, що сказав Отелло? «О, коли б по кожній бурі наставав для нас такий блаженний спокій, – хай вітри ревуть отак, щоб розбудити й смерть[40]». Один старий індіанець розповідав нам історію про дівчину з Матсакі. Юнаки, які хотіли одружитися з нею, повинні були прополоти зранку її город. Здавалося б, нічого тяжкого; але там були зачаровані мухи й комарі. Більшість юнаків просто не витримували їхніх пекучих укусів. А той, хто це витримав, здобув дівчину.

—  Дуже мило! Але в цивілізованих країнах, – пояснив Контролер, – не треба полоти грядки, щоб отримати дівчину; і вас не покусають жодні мухи й комарі. Ми їх позбулися ще сотні років тому.

Спохмурнівши, Дикун кивнув головою.

—  Ви їх позбулися. Так, це схоже на вас. Позбуватися всього неприємного, замість того щоб пробувати до цього пристосуватися. У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть – і тим спинити їх?[41].. Та ви не робите ні того, ні другого. Не коритесь і не стрічаєте опором. Ви просто знищуєте стріли. Занадто легкий вихід.

Він раптом замовк, згадавши про матір. У своїй палаті на