Андрій Степанович Любка - Карбід

І я тобі скажу: це все Природа, Земля. Просто нас стало забагато на цій планеті. Сім мільярдів істот, які все жадібно поїдають, залишаючи за собою Джомолунґми сміття. Щоб вижити самій, планета й запускає цей смертельний для нас, але захисний для себе механізм. Це той механізм, який у шумерів чи в Біблії описувався за допомогою метафори потопу. Земля вигадує невиліковні хвороби, рак, СНІД, віруси й епідемії, щоб почистити людські ряди, щоб нас не було аж сім мільярдів. Бо там, де люди, там бруд і горе, жадоба й невдячність. Так, ми невдячні своєму дому, своїй планеті, своєю нерозумною діяльністю ми можемо знищити Землю. Тому вона захищається від нас. Але жодні віруси й хвороби не можуть убити всіх людей. Усе людство може вбити тільки сама людина, для цього вона й винайшла ядерну зброю. Так що всі ці СНІДи разом з війнами — це просто санітарний процес. Самоочищення. Ми не потрібні Землі, ми виявилися поганими дітьми. Паразитами на її тілі. Тому вона надсилає нам імпульс, який активує в кожному з нас погане, вороже, смертельне — і ми вбиваємо один одного. І тому я не тримаю зла на своїх колишніх компаньйонів. Вони — лише інструменти у цій не ними придуманій грі.

Марічка не відповіла. Мовчки повзла за чоловіком, важко й голосно сопучи. Тривога і страх висіли в повітрі. Вода все прибувала, її рівень уже сягав ліктя. А здалеку, звідти, де тунель починався під фонтаном, чувся звук водоспаду. Труба всередині відлунювала кожен крок Тиса й Марічки, їхні рухи породжували хвилі, що з плюскотом розбивалися об бетонні стінки. Тис замовк і більше не говорив. Жінка теж мовчала. Їх паралізував страх, а темрява й холод замкнутого підземного тунелю лише потроювали його.

Нарешті вони дісталися до початку тунелю. І побачили, що вода справді падає в тунель згори — просто з труби, що стриміла з правого боку. Поруч із нею зі стелі звисала інша труба. Вочевидь, вони мали бути сполученими. Але не були. Бракувало сполучного коліна. Тис спробував освітити їх ліхтариком, але нічого не побачив, бо батарея майже розрядилася. Як шкода, що вчора він весь день провів на річці й не зарядив телефон! За кілька секунд він ще кілька разів блимнув і зовсім згас. Тис спробував заткнути трубу водогону, з якої товстим струменем падала вода, своїм піджаком, але намагання це виявилося марним: тиск води був настільки високим, що чоловік не міг втримати свій піджак у трубі навіть руками. Жах пронизав його цілком. Воду зупинити не вдасться. Тис кинувся до люка, але той і далі був наглухо зачиненим.

— Дай свій телефон, мусимо подзвонити в міліцію чи будь-куди, хай нас рятують. Тунель задраєний, тут усе майже герметично, а вода прибуває дуже швидко. Через годину нас повністю заллє, ми тут просто потонемо. Тому к бісу ці небезпеки, треба дзвонити в міліцію, в пожежну, хай нас витягнуть звідси, а потім уже розберемося з Бартоком і рештою, — гучно, щоб перекричати водоспад, сказав Тис у темряву позаду себе, бо вже нічого не бачив.

— Чекай, зараз, — відповіла Марічка, після чого почувся звук розстібання блискавки на рюкзаку. А потім секунд двадцять узагалі нічого, крім шуму води, не було чутно.

— Даєш? Не чухайся, ми тут у пастці! — запанікував Тис.

— У нас проблема, — кволеньким від переляку голосом сказала Марічка. — Здається, телефон розмок. Я поклала його у верхню кишеньку рюкзака, а коли ти сказав надягнути його на груди, а не на спину, ця кишенька опинилася знизу. Там усе мокре, і паспорт. Телефон не вмикається, зовсім не реагує...

— Чорт! — аж завив чоловік. Вони сиділи в безпросвітній пітьмі. Раптом Тис згадав про свій дешевий електронний годинник. Без особливої надії натиснув на кнопку підсвітки — і прямокутник маленького екрану засвітився. Значить, таки не брехали продавці про його водостійкість. Цифри показували 07:42. — Чорт, чорт! Ще й восьмої ранку немає, а води вже майже третина труби! Що робити, що?!

Тис божевільно загупав у люк, щосили волаючи: «Рятуйте! Згляньтеся! Ми тут, унизу! Рятуйте, на допомогу!». Так тривало хвилин десять, аж доки чоловік засапався і вибився з сил. Тоді втомлено опустився вниз, сів і сперся спиною на стіну тунелю. Марічка мовчала, її взагалі не було видно. Вода з несамовитим гуркотом прибувала. Раптом чоловік зірвався на ноги — так рвучко, аж гепнувся потилицею об стелю труби. Але Тис не звернув уваги на біль. Намацав трубу, що звисала згори, ту, що вела до фонтана, і почав у неї кричати, благати про допомогу, сподіваючись, що крик почують нагорі, під дубом на площі Миру. Кричав, допоки не зірвав голос. Жодної відповіді.

Тепер гатити кулаками об люк почала Марічка. Нарешті вона вийшла із заціпеніння. Гепала, заклинала, але також намарне. Залитою була вже половина труби. Якщо вода й надалі прибуватиме так швидко, то вже за годину, максимум за півтори вони потонуть тут, як у консервній банці.

— Пішли, пішли за мною, — шарпнув Тис Марічку за волосся: хотів схопити за лікоть, але в темряві не розрахував. — Пішли, нам треба якнайшвидше дістатися до угорського боку. Тут шансів немає. Тут люк зі старого бомбосховища, він може витримати ядерний удар. А там, у лісі, все простіше. Там нам має вдатися вибратись із цього пекла. Обоє впремося — і вивалимо ті двері. Давай, швидше!

Марічка послухалася безапеляційно. Її мозок відмовлявся приймати цю ситуацію, їй здавалося, що все це сон, кошмар, з якого вона ніяк не може прокинутися. А чоловік пропонував їй шанс, план, вихід. Вона знову довірилася йому. Тепер вони залишили рюкзаки тут, бо ті заважали пересуватися. Значно швидше пролізши повз вагонетки, пара знову опинилася у вільному просторі труби. Води було вже стільки, що йдучи навкарачки, треба було високо задирати голову, щоб не пірнало підборіддя, а рот не хапав хвилі разом із повітрям. Вода все більше здавалася крижаною. Хоч надворі й стояв серпень, але в такій кількості у бетонному підземному тунелі вода пробирала холодом до кісток. Одяг намок, став важким і заважав рухатися. Спочатку Марічка скинула з себе куртку, а потім і черевики. Чоловік і жінка сунули вперед з останніх сил, шум води під фонтаном поволі залишався позаду. Приблизно на середині тунелю Тис уперше спробував не повзти, а плисти. Це йому вдалося. Так було легше і швидше. Порадивши дружині теж віддатися потоку води, Тис поплив