Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

скаже, що мазепинець! Та мене наш панотець Михайло до причастя не допустить, бо він зі Смоленська і ото не любить нічого малоросійського!

— Заспокойся. За оселедець додамо ми тобі рубль до платні. Потім зголиш його і все. За поголені голови отець Михайло з церкви не вижене?

— Ну, як так, то можна Тільки два рублі! — кажу.

Дивиться він на мене. Досвідчений у ватажка погляд, а я дурника вдаю.

— Торгуєшся, ти, Мокію, наче жид.

— Дуже вже мені гроші потрібні, — зітхаю.

— Півтора рублі й крапка.

— Ну, воля ваша.

Мене постригли, ото точно зробили оселедець, потім сказали, щоб я перевдягнувся. Принесли мені шаровари, сорочку вишиту, пасок червоний. А ще он чоботи гостроносі! Самий козацький одяг! Як одягнувся я, глянув на себе в дзеркало, так аж злякався. Бо замість Івана Карповича Підіпригори якийсь орел запорізький на мене дивився.

— Я ж казав, що хохол! Чистий хохол! — незрозуміло чому радів патлатий.

— Те що треба, — задоволено сказав гість, якого всі звали Іполитом Михайловичем — Розіграємо і жидівську карту, і малоросійську. Ну що, можна починати!

Мене провели в куток, огороджений у підвалі. Куток цей був дуже добре освітлений, я стільки ламп одразу й не бачив. Хоч у підвалі, а світліше, аніж серед білого дня на сонці. У кутку стояв тин із глечиками на стовпах, як ото в селі. Стіна, зроблена, як ото у хати-мазанки. І копиця соломи посередині.

— Мокію, ти приляж на солому, наче відпочиваєш після роботи! — наказав мені Олексій.

Я ліг. Чую, підбори цокотять. Онде заходить жіночка, яку я вчора бачив. Вона з подругою з німцями сиділа. Тільки тепер жінка у перуці, в одязі розкішному, що я тільки на картинках про царські бали бачив. Іде велично, обличчя строге, як та пава. І чогось мені її обличчя знайоме. Ще вчора це мені здавалося, а от зараз узагалі впевнений! Десь бачив! Як не наживо, то на фотографії! Невже з бунтівників вона? Там жінки теж траплялися. Намагаюся згадати, а не можу. Коли та жіночка наче мене помічає.

— О, козак! — каже вона з німецьким акцентом. Тобто і сама німкеня.

— Підводься, Мокію, підводься! — підказують мені. Я підводжуся. — Іди до неї, вклонися.

Я підійшов, уклонився. Не розумію, для чого це. Потім бачу, що Олексій не просто так сидить, а якимось ящиком за мною водить. І ящик той торохтить. Що за машинерія? А ще он патлатий із фотоапаратом крутиться.

— Какой карошій козак! — жінка каже, а потім давай мені пасок розкручувати.

— Ти що робиш? — дивуюся я.

— Цілуй її, Мокію, цілуй! — підказують мені. Ну, треба так треба, цілувати — це ж не кулі з борошном з вагона тягати, тим більше, що жінка приємна, не якесь там страховище. Я цілую, а вона з мене штани знімає.

— Розвернися трохи! Щоб видно було! — наказують нам. Розвернулися. Потім жінка на коліна спустилася і почала той самий приємний сором робити, що вчора Ізабелла. Я злякався, а мені кричать:

— Задоволення зображай!

Ото якби ми з Ізабеллою та одні, то і зображати нічого б не треба було, а тут вирячилася на мене купа людей, відволікають.

— Та він не здатний! Слабак! Ізабелла обдурила! Я ж казав, що тій проститутці не можна довіряти! — це все кричить той патлатий. — Заслаб, хохляцька морда!

І тут мене злість узяла Чого це я заслаб! Не заслаб! Зовсім не заслаб. Уявив Ізабеллу, і одразу все як треба стало. Ото очі я закрив, стою, стогну від задоволення, жінка займається.

— За голову її візьми і води нею! — підказує мені Олексій, який з ящиком своїм, що торохтить.

Я за голову жінку взяв, а там у волоссі дивне щось. Я дивлюся, наче металеве, виблискує. Диви як понаряджали! І що це тут відбувається? Ящик той, який Олексій, наче гармату, на мене наводить.

— Не дивися сюди! — кричить мені. Не дивлюся я. Очі заплющив, добре мені, аж паморочиться, вкотре дивуюся, що ось така робота мені припала Коли як блимне у мене в голові! Ну, от частенько так бувало, що не можу я пригадати, а потім наче вистрелить у мене щось, і стає все зрозумілим. Згадав я, де цю жінку бачив! Згадав! Матір Божа! Та я ж цю жінку на сотенних асигнаціях бачив! Та це ж імператриця Катерина Велика! Точно вона!

Як відстрибну я, шаровари підхопив і давай тікати.

— Стій! Куди? — кричить мені Олексій, а я його відштовхнув і далі біжу. Патлатий на мене кидається — і його відштовхнув, аж Куровського збив. Ще трохи і двері з підвалу, тікати звідси, коли постріл. Біля вуха куля просвистіла, у двері вп’ялася. І зупинився я. Оглядаюся і бачу того Іполита Михайловича з браунінгом у руці. Кидаюся перед ним на коліна.

— Ваша благородь! Це що ж таке діється! Це ж матінка імператриця Катерина Велика! Яка на сотенних є! — кричу.

— Яка вона тобі матінка? Вона Запорізьку Січ зруйнувала і малоросів, братів твоїх, закріпачила! — каже цей Іполит Михайлович.

— Однак це ж особа царственного дому!

— Померла та особа давно, а ось це — Ліззі Кріґей, проститутка з вільного міста Гамбурга А що схожа вона на когось, так багато людей схожих, — каже він, але браунінг не прибирає. — І взагалі, ти заробити хочеш чи ні, Мокію?

— Хочу, але щоб потім поліція за мною не бігала! А то он у Олександрії раз государю-імператору на афіші роги домалювали, так усіх міщан з тієї вулиці відшмагали, для виховання. А тут же ще серйозніша справа! Тут не шкуру, а голову знімуть!

— Справа таки серйозна Але вибір у тебе такий: або робити, що ми скажемо, і потім отримати гроші, або не робити й отримати кулю вже зараз. І я зовсім не жартую, — я і бачу, що він не жартує і вагатися довго не буде. Нічим же не ризикує, бо ніхто не знає, що я тут. Пристрелять, закопають у садочку і все. Був Іван Карпович приватним сищиком, а став добривом.

— То що обираєш?

— Та краще б пожити, молодий я ще вмирати, — стенаю плечима.

— Правильно, друже. То повертайся на майданчик і працюй, виконуй все, що Олексій наказує, і не рипайся.

— Слухаюся, ваша благородь.