Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Замовкніть, воєводо! — князь Геревард з Елландеру кинув на старого вояку холодний погляд. — Це політика. Треба вміти дивитися трохи далі за кінську голову та кінчик спису. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не послав би його до нас без причини.
— Напевне не без причини! — гарикнув Бронібор. — Емгир саме громить Едірн і знає, що коли ми вступимо у війну, а з нами Реданія і Кедвен, то поб’ємо його, викинемо за Дол Анґра, до Еббінгу. Знає, що коли ми вдаримо в Цінтру, то вцілимо в його м’яке черево, змусимо битися на два фронти! Отого він боїться! Тож намагається налякати нас, аби ми не почали вторгнення. Саме з таким, і ніяким іншим завданням приїхав сюди нільфгардський посол!
— Тож належить посла вислухати, — повторив князь. — І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгард — і тепер переживає наслідки. А мені аж ніяк не хочеться умирати за Венґерберг. Те, що діється в Едірні, — не наша справа.
— Не наша? Що ви, диявол вам в дупу, варнякаєте? Те, що нільфгардці — в Едірні та Лирії, на правому березі Яруги, те, що відділяє нас від них лише Магакам, — ви вважаєте за чужу справу? Треба не мати ані крихти розуму…
— Досить цих суперечок, — застеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.
Двері зали відчинилися. Члени королівської ради встали, шурхаючи стільцями. Багато стільців були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у загонах, у Долині Понтару, у Магакамі й над Яругою. Порожніми були стільці, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллемер, місця, які займали чародії тут, при королівському дворі у Визімі, залишаться порожніми. Хтозна, чи не назавжди.
Король Фольтест швидко пройшов крізь залу, став біля трону, але не всівся, тільки трохи нахилився, спираючи кулаки об стіл. Був дуже блідим.
— Венґерберг в облозі, — тихо сказав король Темерії. — Він буде от-от узятий. Нільфгард нестримно пре на північ. Оточені загони ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Едірн втрачено. Король Демавенд утік у Реданію. Доля королеви Меви — невідома.
Рада мовчала.
— Нашого східного кордону, чи то виходу з долини Понтару, нільфгардці досягнуть за кілька днів, — продовжував Фольтест, усе ще тихо. — Хаґґе, остання фортеця Едірну, не протримається довго, а Хаґґе — це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталася дуже погана річ. Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги.
Рада мовчала.
— Дякуючи цьому, — продовжував Фольтест, — Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир. Верден — формально ще королівство, але практично — це вже нільфгардська провінція. Ви розумієте, що воно означає? Ситуація стала протилежною. Верденські фортеці й гирло Яруги в руках Нільфгарду. Я не можу форсувати річку. Й не можу ослабити армію, що там стоїть, створюючи корпус, який мав би увійти до Едірну й допомогти військам Демавенда. Я не можу цього зробити. Наді мною тяжіє відповідальність за мою країну й за моїх підданих.
Рада мовчала.
— Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — продовжив король, — зробив мені пропозицію… договору. Я пристав на ту пропозицію. Зараз я викладу вам, у чому той договір полягає. А ви, коли мене вислухаєте, зрозумієте… Визнаєте, що… Скажете…
Рада мовчала.
— Скажете… — закінчив Фольтест. — Скажете, що я приношу вам мир.
— Виходить, Фольтест підібгав хвоста, — пробурмотів відьмак, ламаючи в пальцях ще одну паличку. — Домовився із Нільфгардом. Залишив Едірн на ласку долі…
— Так, — підтвердив поет. — Але він увів війська в Долину Понтару, зайняв і поставив гарнізон у фортеці Хаґґе. А нільфгардці не увійшли на перевали Магакаму й не перейшли Яругу в Соддені, не атакували Брюґґе, яке після капітуляції Ервиля тримають у кліщах. Це, безсумнівно, була ціна нейтралітету Темерії.
— Цірі мала рацію, — прошепотів відьмак. — Нейтралітет… Нейтралітет зазвичай буває підлим.
— Що?
— Нічого. А що із Кедвеном, Любистку? Чому Генсельт із Кедвену не допоміг Демавенду й Меві? Адже вони мали пакт, їх поєднував союз. А якщо навіть Генсельт, за прикладом Фольтеста, сцяти хотів на підписи й печатки на документах і за ніц має королівське слово, то хіба це не дурня? Чи він не розуміє, що після падіння Едірну й перемир’я із Темерією настане його черга, що він наступний у нільфгардському списку? Кедвен мав підтримати Демавенда просто з розрахунку, бо це розумно. Немає уже на світі віри чи правди, але, може, розум ще залишився? Га, Любистку? Є ще розум на світі? Чи вже залишилися в ньому тільки підлість і погорда?
Любисток відвернувся. Зелені світильники були близько, оточували їх щільним кільцем. Він не зауважив того раніше, але тепер зрозумів. Усі дріади прислухалися до його розповіді.
— Мовчиш, — сказав Ґеральт. — А це значить, що Цірі мала рацію. Що Кодрінгер мав рацію. Усі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурнуватий відьмак, рації не мав.
Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив завісу намету, увійшов, важко сапаючи й гнівно бурмотячи. Десятники підірвалися, прибираючи військової стійки й виразу облич. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло між сідлами, раніше, ніж сотник звик до напівмороку. Не йшлося про те, що Дігод був якимось там затятим супротивником пиття на службі й у таборі — але скоріше про те, щоб зберегти барильце. Прізвисько сотника взялося не аби звідки — говорило воно про те, що за сприятливих умов той був у змозі відважно й за короткий час вихилити половину гарнця самогонки. Казенний солдатський кубок величиною у кварту сотник вихиляв як півкварти, одним махом, і рідко коли втрачав хоча б краплю.
— Ну й як воно буде, пане сотнику? — запитав Боде, десятник стрільців. — Що там вирішили вельможні коменданти? Які накази? Ми переходимо кордони? Кажи ж!
— Зараз, — простогнав Півгарнець. — Ото спека, най його холера… Зараз я усе вам викладу. Але спершу дайте чогось напитися, бо горло в мене наче сухе мочало. Й не кажіть мені, що нічого немає, бо оковитою від намету на версту несе. Й звідки несе — я знаю. О, з-під отого кожуха.
Зивік, бурмотячи лайки, добув барильце. Десятники збилися у тісну групку, забряжчали чарки й цинкові кубки.
— Аааах, — сотник обтер вуса й очі. — Уууух,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Час Погорди», після закриття браузера.