Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

вони закінчують роботу і починають збиратися додому, старий лише на мить кладе руку на плече сина, і в цей дотик вкладена вся його любов і довіра.

Далс завжди пам'ятав про це. Ось і зараз теж згадав, дивлячись на схилене над старовинною книгою смагляве обличчя свого учня, який, влаштувавшись зимовим вечором навпроти нього біля вогнища, був зазвичай зайнятий або читанням, або лагодженням одягу. І завжди — очі опущені долу, уста зімкнуті, але душа слухає.

«Приблизно раз в житті, і то якщо дуже пощастить, чарівник знаходить когось, з ким він може поговорити по душах». Це сказав Неммерль за день-два до того, як Далс назавжди покинув Рок, і за рік або за два до того, як Неммерль був обраний Верховним Магом Земномор'я. У Школі він був тоді Майстром Шляхів і найдобрішим з вчителів Далса. «Я думаю, якби ти залишився, Гелетей, — сказав він Далсові на прощання, — ми могли б іноді розмовляти один з одним».

Якийсь час Далс просто не знав, що йому відповісти. Потім, заїкаючись і відчуваючи себе винуватим, невдячним, але все ж не бажаючи поступатися, він сказав: «Пане мій, я б залишився, але мене на Гонті робота чекає. Шкода, що мені не вдасться попрацювати тут, з тобою…»

«Ну що ж, це рідкісний дар — знати, де саме тобі слід бути, ще до того, як побуваєш у всіх інших місцях, де тобі бути зовсім і не було потрібно, — зітхнув Неммерль. — Якщо хочеш, можеш іноді надсилати до мене в учні здібних хлопчиків. Школі потрібні дітлахи з Гонта; там дуже багато обдарованих дітей. Хоча мені здається, ми в нашій Школі ми все-таки щось упускаємо, щось дуже важливе, що чарівникам варто було би знати…»

І Далс регулярно посилав в Школу учнів; трьох або чотирьох, багатообіцяючих хлопців з різними талантами він послав до самого Неммерля; і все-таки той єдиний, якого так чекав Неммерль, прийшов і пішов по своїй волі, і що вони подумали про нього там, на Рокові, Далс не знав. А Мовчазний, природно, нічого не розповідав. Але було ясно, що за два чи три роки, проведені в Школі, він дізнався стільки, скільки деякі дізнаються, лише провчившись років шість-сім, а деякі і зовсім не дізнаються ніколи. Для Мовчазного ж навчання в Школі чарівників виявилося просто початковою підготовкою.

— Чому ти одразу до мене не прийшов? — запитав його якось Далс. — Повчився б у мене торхи, а вже потім міг би і на Рок відправитися і там свої знання як слід відполірувати.

— Я не хотів, щоб ти, пане мій, дарма витрачав на мене свій час.

— А Неммерль знав про твої подальші плани? Що ти хочеш працювати зі мною?

Мовчазний тільки головою похитав.

— Між іншим, якби ти зволив розповісти йому про це, він, можливо, надіслав би мені звісточку заздалегідь.

Мовчазний ошелешено подивився на нього:

— А що, хіба він був твоїм другом, мій пане?

Далс відповів не відразу.

— Він був моїм Учителем, — сказав він. — А, можливо, став би і другом, якби я залишився на Рокові. Але хіба у чарівників є друзі? Не частіше, ніж дружини або діти, по-моєму… Одного разу, правда, він сказав мені, що чарівникові здорово повезе, якщо він знайде людину, з якою може поговорити по душах… Запам'ятай це. Якщо тобі пощастить, то в один прекрасний день тобі доведеться відкрити свого рота і заговорити як слід.

Мовчазний ще нижче нахилив свою кудлату голову і задумався.

— Якщо тільки язик у тебе зовсім не заіржавіє від мовчання, — додав Далс.

— Якщо ти, пане мій, попросиш, щоб я заговорив, я заговорю! — Це вирвалося у нього з такою щирою готовністю в одну мить відмовитися від власних схильностей і звичок через одне лише прохання Далса, що чарівник не втримався і зі сміхом зауважив:

— Поки що я просив тебе не розкривати рота. Я і сам говорю більше ніж достатньо. Можна сказати, за двох. Гаразд, не звертай уваги. Я пожартував. Свого часу ти і сам будеш точно знати, коли і що потрібно сказати. Адже це теж мистецтво, вірно? Що сказати і в який момент. А решта — мовчання.

Три роки юнак спав в будинку Далса на солом'яному матраці в алькові з маленьким віконцем, що виходило на захід. Він старанно вчився магічним мистецтвам і вмінням, охоче годував курей, чистив курник, доїв корову. І одного разу запропонував Далсові завести кіз. Перед цим він цілий тиждень буквально не розкривав рота, а осінні ці дні видалися холодними, дощовими, і він раптом заговорив:

— Пане мій, ми могли б тримати ще й кіз.

Далс сидів за столом, і перед ним лежала товстенна книга з зібраними в ній магічними премудростями, і в цей момент він якраз намагався відновити одне з могутніх заклять Акастана, кілька століть назад сильно пошкоджене, яке стало майже безсилим через шкідливу еманацію Фундаура. Далс вже почав було розуміти значення відсутнього слова, здатного заповнити одну з утворених прогалин, і вже майже розгадав його, як раптом прозвучало це «… ми могли б тримати ще і кіз».

Далс добре знав свою вдачу і вважав себе надмірно балакучим, занадто нетерплячим і надто запальним. Для нього, наприклад, заборона на проголошення вголос лайливих слів була, особливо в молоді роки, воістину важким тягарем. Крім того, цілих тридцять років він зносив тупість учнів, та й тупоумство корів і курей теж неабияк його стомлювало. Учні, і ті, хто приходив до нього за порадою і допомогою, найбільше боялися його гострого язика, а ось корови і кури на його отруйні зауваження навіть уваги не звертали. На Мовчазного ж він взагалі ніколи раніше не сердився. Але на цей раз він відповів йому не відразу і досить довго мовчав, угамовуючи гнів.

— Навіщо? — коротко спитав він нарешті.

Мовчазний явно не помітив ні цієї дивної паузи, ні надмірно ніжного тону Далса.

— Молоко, сир, смажені козенята, просто весела компанія, — перерахував він прийдешні вигоди.

— А ти коли-небудь за козами доглядав, милий? — запитав Далс тим же ніжним і вишукано ввічливим тоном.

Мовчазний похитав головою.

Він взагалі-то був хлопцем міським, родом з порту Гонт. Він так нічого і не розповів ні про себе, ні про свою сім'ю, але Далс натяками дещо про нього з'ясував. Його батько, портовий вантажник, загинув під час великого землетрусу, коли Мовчазному було років сім або вісім. Мати його була кухаркою в придорожному готелі. У дванадцять років