Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

до повітки і стайні, запрягав, рушав. Він їхав у золотих хмарках пороху і піску, в горлянці йому було сухо, немилосердне сонце тисячами списиків разило йому в голову, крізь солом'яного бриля з широкими крисами, та на серці в нього було радісно. Він міг би й міг зупинятися перед заїздами, дорогою було чимало заїздів. А він не спинявся ніде. Спраглий і виголоднілий, як і його душа, він прагнув доїхати до Швабів, до прикордонної корчми.

І доїхав, дорога потривала дві години. Сивий Якоб уже нетерпеливився, висолопив язик, він прагнув води, а його боки тремтіли в гарячковому збудженні. Підійшов служник і розпріг. Відколи Ядловкера посадили, цей служник розглядав інспектора Айбеншютца як законного власника прикордонної корчми. Це був старий служник, руський селянин. Він називався Онуфрій, до того ж був глухий. Можна було подумати, що він нічого не тямить, та він розумів усе, можливо, саме тому, що був такий глухий і такий старий. Декотрі люди, що мало чують, мають здатність дуже багато помічати.

Айхмістр засів до столу при вікні. Він пив мед, заїдаючи солоним горохом. Із вірнопідданською радістю підійшов Каптурак, ні для чого іншого, як просто побажати доброго дня. Айхмістр ненавидів цю підлабузницьку фамільярність. У дивовижний спосіб він навіть зауважив, що зростання вразливости супроти того, що діється в природі, супроводжується в нього вичуленістю на людські паскудства. Айхмістрові здалося несправедливим, що Ядловкера засудили, тоді як Каптурак розгулює собі на свободі. Шкода, що Каптурак не давав жодної зачіпки для звинувачення в порушенні закону. В нього не було ні крамниці, ні ваг, ні важків. Але одного дня і на нього знайдеться управа.

Айбеншютц іще трохи попив, а тоді наказав прислужниці покликати Евфемію. Чекаючи, він стояв укінці сходів.

Каптурак і досі щодня, себто щоночі, приводив до прикордонної корчми російських дезертирів. Хтось незлецьки на них наживався, бо вони були невтішні та сповнені відчаю, а невтішні та сповнені відчаю готові викладати грошики. Та були серед них і шпики, які доносили на своїх братів у нещасті, та й узагалі сповіщали дещо про становище на кордоні. Здійснювати поліційний нагляд аж ніяк не було ні повноваженням, ні вродженою пристрастю Ансельма Айбеншютца. І все ж він пильнував і намагався прислухатися до розмов і запам'ятовувати обличчя. Йому було гидко, та він усе одно це робив.

Евфемія була не нагорі, а поряд, у крамниці, де продавала селянам скипидар, кисіль, тютюн, оселедці, шпроти, провощений папір і позлітку, а також синьку. Крамничка відчинялася лише двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Сьогодні четвер. Марно чекав Айбеншютц коло сходів. Прихід Евфемії зовсім з іншого боку застав його зненацька.

Вона простягла йому руку, і йому пригадалося, як ця сама рука кілька тижнів тому, навесні, наблизилася, напливла на нього. Він узяв цю руку і тримав її довго, набагато довше, ніж йому здавалося доречним, та що він мав зробити?

«Чого ви від мене хочете?» — спитала Евфемія.

Він хотів відповісти, що його закликав сюди обов'язок, служба, натомість сказав:

«Мені запраглося знову вас побачити!»

«Заходьте до крамниці, — відказала вона. — Я не маю часу, покупці чекають».

Він зайшов до крамниці.

Вже зазолотився захід. У корчмі співали дезертири. Вони пили чай і шнапс, обтираючи з лиць піт, після кожного ковтка. В кожного на шиї висів рушник. На мить вони затримали спів, коли Евфемія з айхмістром вийшли.

У крамничці чекало багато селян і євреїв. Їм були потрібні скипидар, віск, свічки «Аполло», наждачний папір, тютюн, оселедці, шпроти і синька. Айхмістр Айбеншютц, що так часто приїздив сюди, у службі та з обов'язку, як виконавець невблаганних законів, перевіряючи ваги, міри і важки, навіть не стямився, як опинився поряд із Евфемією за лядою. А вона командувала ним, як учнем, казала подавати то се, то те, то те, то се зважити, того й сього насипати, того чи сього обслужити.

Айхмістр виконував ці накази. А що він мав робити? Він навіть не усвідомлював, що виконує.

Покупці розійшлися. Евфемія з айхмістром вийшли з крамниці. До господи не було й трьох кроків. Проте Айбеншютцові здалося, що шлях потривав дуже й дуже довго. Тим часом запала доброзичлива, прохолодна літня ніч.

XXIII

Цієї ночі він дуже довго сидів у прикордонній корчмі, аж до самого світанку, до тієї години, коли міський поліцай Арбіш прийшов забрати дезертирів. Цього ранку вперше за багато тижнів небо було захмарене. Коли Айбеншютц виїздив із воріт корчми, на небі якраз сходило червоне і маленьке, схоже на помаранчу, сонце. В повітрі вже солодко, і весело, і мокро пахло давно очікуваним дощем. Назустріч Айбеншютцові повівав лагідний вітерець. Хоча він і пропив усю ніч, то був усе ж свіжий і ніби невагомий. Він почувався дуже молодим, так ніби до цієї години нічого в житті не запізнав, узагалі нічогісінько. Його життя щойно починалося.

Він їхав уже з годину і був тепер на півдорозі додому, коли — спочатку несміливо, а потім усе сильніше — пустився дощ. Усе довкола дихало мокрою, лагідною добротою. Придорожні липи посхиляли голови. Чагарі обабіч прохідних стежок на Зубрівських болотах, здавалося, навіть випросталися і хтиво застигли в теплих струменях. Мало не одночасно звідусіль залунав пташиний спів, якого айхмістрові так довго бракувало. Найголосніше свистіли дрозди. Дивно, — сказав сам до себе Айбеншютц, — і це було справді незвично, щоби пташки щебетали, цвірінькали і тьохкали крізь дощ, правдоподібно, вони вітають його, — думав він далі, — так само, як і я. Та як таке взагалі можливо, щоби я вітав дощ? І що мене обходять ці пташки?

Зненацька, і сам не розуміючи, чому, він сіпнув віжки. Сивий зупинився. І ось він сидить на козлах, наш інспектор Айбеншютц, і дощ струменить на нього з небес, і солом'яний бриль розм'як і теліпається в нього на голові, як мокра шмата. І він стоїть посеред дощу, замість того, щоб їхати далі, як належиться.

Несподівано він повертає. Ляскає батогом. Сивий пускається чвалом. Не минає й пів години, і він знову в Швабах. Із неба все ще ллє як із відра.

Айбеншютц замовляє кімнату в господі. Онуфрієві він розповідає, що дорога розм'якла і стала непрохідною. Ліпше він переспить цей дощ тут. Йому дають кімнату. Він спить легко, йому нічого не сниться. Прокидається він щойно надвечір.

Дощ давно перестав. Листя на деревах за вікном висохло. Висохло й каміння, яким вимощено корчемне подвір'я, сонце саме збирається сідати у повному своєму блискові. Небо безхмарне.

Айхмістр іде до корчми.

XXIV

Він чекає на