Стефані Гарбер - Каравал

Настільки тихеньку, що вона звучала як згадка. Коли Скарлет пішла з Джуліаном далі, ніжна мелодія зазвучала більш глибоко та душевно. Линула з вулиці, де стояла вкрита трояндами карусель. Єдине місце, яке не огорнув туман. Скарлет пригадала, що карусель не втратила своїх барв, коли світ довкола став чорно-білим.

Карусель швидко оберталась, сповнюючи простір яскравою барвою щойно пролитої крові. Вона з такою силою оберталася, що Скарлет одразу навіть не помітила чоловіка з катеринкою, котрий сидів поруч. Вітер зорав його обличчя зморшками — чоловік був набагато старшим за більшість акторів, яких вона бачила у грі. Він виглядав понурим, що відбивалося на його музиці. Коли Скарлет та Джуліан підійшли ближче, катеринщик урвав гру. Відлуння мелодії застигло в повітрі, як шлейф парфумів.

— Пожертвуєте за пісню? — чоловік простягнув руку і звів погляд на Скарлет.

Вона ще при першій зустрічі мала б здогадатись. Адже це дивно, що він просить гроші там, де ними не користуються.

Не маючи жодного бажання ще раз припуститися помилки, як у крамниці капелюхів, Скарлет повернулась до Джуліана:

— Ти теж відчуваєш присутність Легенди?

— Якщо це виражається у тривозі й відчутті чогось моторошного, то так, — примруживши очі, Джуліан подивився на карусель, вщерть укриту трояндами, та стариганя з катеринкою. — Думаєш, це приведе нас до балкона з твоєю сестрою?

— Не впевнена, та гадаю, кудись, це нас напевне приведе.

Айко мала рацію, коли попереджала Скарлет та Джуліана, що їм не слід заходити до крамниці. Отже, варто було повірити, що вона намагалась допомогти, привівши Скарлет саме до цієї каруселі. Звісно, це міг бути збіг обставин. Та навіть коли це було й так, Скарлет сумнівалась, що збігом можна назвати те, що за відсутності жодної живої душі, вони повернулись саме сюди і знайшли музиканта, котрий чекав саме на них.

— Тоді гаразд, тримай, — Джуліан поліз у кишеню і дістав кілька монет.

Пам’ятаючи слова Айко, Скарлет додала:

— Заграйте нам щось красиве.

Однак почули аж ніяк не красиву мелодію. Катеринка видавала звуки, які можна було порівняти хіба зі стогоном людини на смертному одрі. Карусель повільно закрутилась. Один граційний оберт за іншим. Скарлет могла довго спостерігати за цим видовищем. Але уві сні, перш ніж викинути її з балкона, Легенда попередив Скарлет не витріщатися.

— Ходімо, — вона відпустила руку Джуліана і стрибнула на коло, що оберталось.

Джуліан хотів було її зупинити, та за мить і собі скочив слідом.

Карусель оберталася дедалі швидше. Невдовзі вони опинились на протилежних боках, поколотими в кров пальцями вони шукали серед шпичастих кущів символ, який відкриє шлях до сходів.

— Ягідко, я нічого не бачу! — перекрикував музику Джуліан. Фальшива мелодія лунала дедалі гучніше, а карусель тим часом прискорювала оберти, розкидаючи дедалі більше пелюсток, здіймала їх у небо рубіновим вихором.

— Тут! — вигукнула Скарлет. Відчувала його кожним міліметром пальців. Тут так багато колючок, бо під ними щось сховане. Колючки захищали троянди. Скарлет знову відчула, що карусель не просто так обертається, та перш ніж розгадати цю таємницю, вона побачила сонце з зіркою всередині, а в зірці — сльозу. Символ ховався під кущем троянд, який за силуетом скидався на поні з циліндром на голові.

Карусель ще пришвидшила оберти. Оберт за обертом. І поки вона отак собі кружляла у руйнівному танці, центр зник. На його місці з’явилось темне коло. Прірва чорного беззоряного неба. Дна Скарлет не бачила.

— Мені здається, нам треба стрибати, — можливо, вона помилялась щодо балкона, і саме це був той самий ризикований стрибок.

— Чекай, — Джуліан зупинився біля краю прірви і схопив її закривавлену руку, перш ніж вона стрілою полетить вниз.

— Що ти робиш? — вигукнула Скарлет.

— Я хочу, щоб ти це взяла. Це на випадок непередбачених обставин, — Джуліан дістав кишеньковий годинник на довгому ланцюжку і поклав їй на долоню. — Всередині на кришці я вигравіював координати човна, неподалік від узбережжя острова.

Хвиля паніки накрила Скарлет. Джуліанове обличчя стало ще серйознішим. Це дуже скидалося на прощання.

— Чому ти зараз мені це віддаєш?

— У разі, якщо доля нас розлучить чи на випадок непередбачуваних обставин. Команда човна доправить тебе до будь-якого місця, — на мить слова застрягли в його горлі. На обличчі з’явився болісний вираз, аж раптом карусель стала сповільнюватись, а прірва — вужчати.

— Ягідко, ти мусиш зараз стрибати, — він відпустив її руку.

— Джуліане, ти щось замовчуєш?

Він дуже сумно всміхнувся:

— Я не встигну тобі всього розповісти.

Скарлет хотіла запитати ще. Хотіла знати, чому Джуліан ще мить тому тримав її руку так, ніби ніколи не відпустить, а тепер дивиться на неї так, ніби боїться більше ніколи її не побачити. Але чорна прірва майже закрилась.

— Будь ласка, не змушуй мене скористатись цим без тебе, — вона взяла ланцюжок і повісила собі на шию.

А потім стрибнула.

Поки падала вниз, здається, чула, як Джуліан щось кричав, щоб вона не довіряла Легенді. Проте слова заглушила стрімка вода, яка ревіла у холодній річці внизу.

Скарлет хапала ротом повітря й молотила руками по воді, щоб не потонути. Вона зраділа, що шубовснула у воду, а не розбилась об каміння чи не настромилася на леза ножів. Однак течія була надто сильною, вона засмоктувала її, тягнула за собою вдалечінь, котрій не було кінця-краю.

Холод проник у кожну частину тіла, проте вона змушувала себе не піддаватись паніці. Це було їй під силу. Вода їй не ворог. Скарлет заспокоїлась, і течія дивовижним чином сповільнилася. Впевненими розміреними рухами вона виплила на поверхню, щосили молотила ногами, поки не підпливла до широких сходів.

Повільно очі призвичаїлись до крихітних зелених вогників, дрібних, як частинки пилу. Вони переливались і роїлись у повітрі, як світлячки, осяюючи нефритовим світлом дві сіро-сині стеатитові скульптури, що охороняли вхід на сходи. Вдвічі вищі за Скарлет, загорнуті у мантії, що зникали під водою. Долоні статуй складені у мовчазній молитві, очі заплющені, а обличчя тим часом виражали суворість. Широко відкриті роти скривились у німій агонії. Скарлет з останніх сил видерлась на чорні стеатитові сходи.

— А я вже мало не втратив у вас віру, — по сходах зацокала палиця. Поліровані сходинки одна за одною стали набирати барви. Але не сходи, і не понура місцина, до якої вони вели, прикували увагу Скарлет, вона не могла відвести погляду від молодика в оксамитовому циліндрі.

Вона