Syringa - Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa

Аня тільки мовчки дивилась на нього з усмішкою, знаючи: ця подорож точно буде незабутньою — ще до того, як вони ступлять на рідну землю Каміля.

Щойно вони вийшли з аеропорту, Аня одразу відчула — тут усе інакше. Повітря пахло морем і чимось домашнім. Каміль усміхався майже несвідомо, вдихаючи на повні груди.

— Це воно. Це — дім. Вдихни. Це не просто повітря. Це — албанський кисень. Маєш відчути запах гір, моря, бабусиної пахлави і легкий натяк на політичну нестабільність.

Аня хихотіла, та в очах Каміля була справжня ніжність. Його плечі розправились, хода змінилася — впевнена, розслаблена. Тут він був… собою.

— До речі, — сказав він, закидаючи рюкзак за спину, — перед візитом до мами мусимо зробити дещо важливе.

— Що?

— Заїхати до старого кафе на березі. Я там мив посуд заради безкоштовної кави. Хочу показати тобі свою біографію.

По дорозі Каміль зупинявся майже біля кожного ліхтаря.

— Тут я впав, коли катався на роликах… Тут вперше поцілував дівчину — але я тоді не розумів, що роблю, тому рахувати не будемо… А ось тут — о! Мій перший мопед заглох і згорів.

— Твоє життя — це суцільна трагедія на колесах, — посміхнулась Аня.

— Але з гумором і музикою. Як хороше кіно. Щоправда, бюджет — дві пічєньки й надія.

У кафе їх зустрів сивий чоловік з усмішкою до вух.

— Ооо, Каміль! Живий! А я думав, тебе десь одружили примусово! І хто це з тобою?

— Це Аня, моя… — Каміль зупинився і глянув на Аню так, що в неї завмерло серце. — Моя любов.

Чоловік схвально кивнув і миттю приніс два маленькі горнятка кави. Аня спробувала — міцна, наче удар по серцю.

— Ну все. Можна йти до мами. Ти готова?

— Готова, якщо вона не планує кидати в мене капцями.

— Ні, але може годувати до втрати свідомості. І питати, чому ми ще не одружені.

Аня усміхнулась, а Каміль стишив крок і, взявши її за руку, прошепотів:

— Тепер ти побачиш, ким я був. І чому я став тим, ким є зараз.

— І це тебе не лякає?

— Трохи. Але поруч із тобою — нічого не страшно.

Будиночок із блакитними віконницями виглядав, ніби зійшов із листівки: старенький, але доглянутий, з виноградом, що в’ється по фасаду, і запахом свіжого хліба, що тягнувся від дверей до самої дороги. Каміль на мить зупинився перед ним і затамував подих.

— Це мій дім, — тихо сказав він. — І сьогодні ти тут зі мною.

Аня лише стиснула йому руку — відчувала, що цей момент для нього важливий.

Двері відчинилися з рипінням, ніби старий будинок прокинувся. Враз із них вискочила невисока жінка в фартушку й огорнула Каміля у такий обійм, що йому ледве вдалося не впустити Аню.

— Каміілєєєєє! — залунало в повітрі, а потім… цілий монолог албанською.

Аня кліпала очима. Каміль щось відповідав з усмішкою, тоді мама раптом перевела погляд на Аню. Пауза. Потім — знову албанська тирада з вивчальним поглядом.

— Вона питає, чи це ти, — переклав Каміль.

— А що, є ще варіанти? — прошепотіла Аня.

— Вона має на увазі: “та сама”, — усміхнувся Каміль і повів Аню всередину.

І тут почалося справжнє випробування: повна іммерсія в албанську. Стіл накритий так, ніби святкують не просто приїзд, а як мінімум нову Конституцію. Мама Каміля говорила без зупину, вказуючи на різні страви, Аня хапалася за телефон, запускаючи Google Translate, який у найвідповідальніші моменти видавав щось на кшталт: “Поклади свій носоріг у йогурт”. Каміль намагався рятувати ситуацію перекладами, але було пізно: мама вже розповідала історію про те, як Каміль у дитинстві втік із дому, бо не хотів одягати чисті шкарпетки.

— Вона каже, що я був неслухняним, але дуже милим, — переклав він, червоніючи.

— Перекладач пише, що ти був “неїстівним хлопцем”, — хихотіла Аня.

— Ну, може й так.

І тут, як грім серед ясного неба, з’явилась Бабуся. Ріст — метр п’ятдесят, але енергетика — наче президент села, поліції й, здається, Місяця. Вона зиркнула на Аню так, ніби та мала пройти кастинг на головну героїню сімейної саги.

— Kush është kjo? — гримнуло.

Каміль зробив глибокий вдих:

— Вона питає, хто ти. І чому ти ще не моя дружина.

Аня, не вагаючись, відкрила перекладач і натисла на мікрофон.

— Me dashuri, — прочитала вона з екрану. І всі затихли.

— Що ти сказала? — прошепотів Каміль.

— Я сказала: “Із любов’ю”.

Бабуся зиркнула, знову зиркнула, і… розсміялася, як школярка.

— Мені подобається ця дівчина! — вигукнула вона. — Худа, але не дурна!

Пізніше, коли всілякі страви скінчились, перекладена фраза “це солодке з повітря та сліз щастя” виявилася просто варенням зі слив, Каміль і Аня вийшли надвір.

— Як ти? — спитав Каміль.

— Твоя мама — вогонь. Твоя бабуся — комітет із питань шлюбу. А Google Translate — катастрофа. Але мені подобається. Тут якось… затишно.

— Уяви, як мені, — сказав Каміль і взяв її за руку. — Я дивлюсь на тебе тут — і розумію, що привіз не просто дівчину. Я привіз сюди своє серце.
 

Сонце тільки прокидалося, ледь торкаючись черепичних дахів, а з кухні вже долинали підозріло енергійні звуки. Десь гупнуло, дзенькнуло, щось різко зашипіло, і пролунало характерне албанське:

— Jo, jo, më shumë djegës!

Аня прокинулася, перевернулася на інший бік і… вгадала: бабуся вже готує щось епічне. Поруч Каміля не було — зрадницька порожнеча натякала, що його давно рекрутували до операції “З’їж усе, що бабуся приготувала, і ще трішки”.