Пола Маклейн - Леді Африка

пульс і розпитав про мою подорож і недавні звички. Нарешті, він оголосив, що я абсолютно здорова.

— Невеличкий закреп, щонайбільше, — сказав він і порекомендував риб’ячий жир у невеликих дозах.

— Хіба не краще, що ми туди пішли? — допитувалася Кокі, коли ми каретою поверталися на вулицю Вест-Галкін. — Тепер тобі буде спокійніше.

Але спокійніше мені не стало. Зі мною і далі було щось не так, і не через закреп. Я подякувала Кокі та знову повернулася в Доркінґ, бажаючи відпочити від міста з його ритмом. Бой і Дженесі були зі мною такі само привітні й терплячі, як і раніше. Проте одного ранку, лежачи у своєму затишному ліжку в Доркінґу, я відчула, як на мене звалилося відразу все: нудота, запаморочення й утома. І ще я почала круглішати під позиченим одягом. Спробувала згадати своє останнє місячне, й не змогла. Я залізла під ковдру та поклала руки собі на живіт, який протягом останніх тижнів значно побільшав. Звинувачувала в цьому булочки з маслом та збиті вершки, але тепер уся правда вийшла назовні.

Я відкинулася на подушку; все навколо кружляло, мов на каруселі. Контрацепція була непростою справою. По закінченні війни можна було дістати презервативи, але вони були жорсткими й грубими, часто лопалися та розривались. Всі здебільшого практикували переривання акту або намагалися уникати найнебезпечніших днів місяця, як я в часи наших зустрічей з Боєм. Але з Денісом усе відбулося так швидко, що я нічого не встигла. І тепер опинилася в безвиході. Якби була вдома, то, можливо, пішла б до тубілки в сомалійське село й попросила настою з болотяної м’яти або листя ялівцю, схожого на луску. Можна було б сподіватися, що це вирішить проблему. Але що робити тут, в Англії?

Я глибше вмостилась у ліжку й подумала про Деніса. Було щось жорстоке в тому, що лише одна ніч із ним принесла мені такий неспокій. І я не могла дурити себе, нібито він був би радий дізнатися, що я ношу від нього дитину. Сімейне життя йому було б затісне — він від початку це заявляв. Але що ж тоді залишається? Мені двадцять один рік, я не мала чоловіка, на якого могла покластися, батьків, яким можна було б щиро звіритися, й перебувала за тисячі кілометрів від світу, який знала найкраще, від свого дому. І час був не на моєму боці.

Того ж дня, але трохи пізніше, я вибачилася перед Боєм та Дженесі, подякувала їм за допомогу й сіла на потяг до Лондона. Цілу дорогу мене переслідували невеличкі напади страху.

Лікар Кокі, здається, здивувався, коли побачив мене знову, і було помітно, що він трохи збентежився. Нещодавно мені надійшла коробка з пляшечками риб’ячого жиру, аж ось я знову в нього. Та кілька тижнів, що минули від часу першого візиту, зробили проблему очевидною. Поки Кокі чекала на мене в маленькій кімнаті, я лягла на лікарський стіл і заплющила очі. Він обмацував мене, а я в думках витала над Нджоро — згадувала наш звивистий ґрунтовий шлях, який губився серед золотих від стиглої кукурудзи пагорбів, непорушне, однобарвне, тихе небо, ранкову спеку, що підіймалася від землі. Якби лишень я була вдома, казала я собі, то витримала б що завгодно.

— Ви вагітні вже декілька тижнів, — сказав лікар, коли я знову сіла. Він відкашлявся та відвернувся, тим часом кабінет хилитався в мене перед очима.

— Як ви не помітили цього раніше? — майже скрикнула Кокі, коли він повторив це в її присутності.

Кімната повнилася вологим квітневим повітрям. На широкому письмовому столі лежало темно-синє прес-пап’є. Біля моїх схрещених литок стояв надто чистий кошик для сміття, який, здавалося, ніколи не використовувався.

— Це не точна наука.

— П’ять тижнів тому ви сказали, що в неї просто закреп! Ви не обстежили її як слід. І тепер усе значно ускладнилося.

Кокі й далі його звинувачувала, а я сиділа у своєму кріслі, нерухома, ніби колода. Усе навколо було розмитим, наче я дивилася вниз, у глибокий, затягнутий туманом колодязь.

— Деякі молоді жінки за таких... обставин їздять до Франції, — сказав він, не дивлячись ні на кого з нас.

— Ми маємо час на Францію? — запитала я.

— Гадаю, що ні, — нарешті визнав він.

Ще трохи помовчали, поки він простягнув папірець з адресою і мовив:

— Я вас туди не посилав. І ми з вами ніколи не бачилися.

Я лише уривками чула про ті місця, які він мав на увазі, — де про жінок у подібній скруті могли «подбати». Я здригалася від жаху, коли ми їхали від лікаря, — острах залізними обценьками стискав мені серце.

— Гадки не маю, де взяти гроші, — сказала я Кокі.

— Я знаю.

Вона подивилася у вікно, потім глибоко зітхнула й стиснула мою руку:

— Дай-но мені подумати.

Виявилося, не можна було втрачати жодного дня. Тому за два дні ми вже їхали до невеличкого кабінету на Брук-стрит. Кокі не діймала мене запитаннями, щосили стараючись виказувати самі лишень теплоту й щирість, але я більше ні миті не могла тримати в собі цю правду.

— Дитина від Деніса, — сказала я.

Пекучі сльози заструмували зі щік на позичений комірець.

— Деніса? О люба. Я не знала, що все так складно. Ти не хочеш спочатку сказати йому про це?

Я похитала головою.

— Це не має жодного сенсу. Хіба можна уявити, що він зі мною одружиться? І Карен про нас нічого не знає. Це зруйнує її щастя і Денісове також. Я не зможу після такого жити.

Кокі глибоко видихнула, кивнула й закусила губу.

— Мені б так хотілося якось полегшити твій біль!

— Ніхто цього не зможе. Я сама винна.

— Не мели дурниць, Берил. Ти ще дитина.

— Отже, тепер не дитина, — відповіла я. — Вже ні.

34

одужувала — якщо доречне таке слово — в Доркінґу, у Боя та Дженесі. Сказала їм, що мене скосила лихоманка, та дозволила вкладати себе на сонці біля розлогого платана. Літрами пила англійський чай і намагалася розглядати журнали, відчуваючи страшний тягар на серці. І хоча голос розсудливості казав мені, що обрано єдине правильне рішення, від цього не легшало. Ми з Денісом мовби дали обіцянку — створили істоту, яка могла стати запорукою нашого спільного життя, а я з