Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

Дон Жуан. О, це може бути так само недобре, як сповідатися мало. У всякому разі, сеньйоро, через недбальство чи навмисне, але вас, без сумніву, засуджено, як і мене; і вам нічого не лишається, як найвигідніше тут улаштуватись.

Стара жінка (обурено). О! Я бачу, що я могла б бути куди грішніша! І всі мої добрі вчинки пропали марно! Це несправедливо!

Дон Жуан. Ні, вас цілком ясно попередили: за ваші погані вчинки — спокутування, милість без справедливости, а за ваші добрі вчинки — справедливість без милости. У нас тут багато добрих людей.

Стара жінка. Ви були доброю людиною?

Дон Жуан. Я був убивцею.

Стара жінка. Убивцею! О, як насмілилися вони мене послати туди, де вбивці! Я зовсім не була така погана, я була добра жінка. Тут якесь непорозуміння. Де можна це з’ясувати?

Дон Жуан. Я не знаю, чи можна тут виправляти помилки. Мабуть, вони не схочуть визнати свою помилку, якщо навіть допустилися її.

Стара жінка. Але кого можна мені про це запитати?

Дон Жуан. Я б запитав диявола, сеньйоро: він знає тут усі мишачі нори.

Стара жінка. Диявола! Щоб я розмовляла з дияволом!

Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, диявол стоїть на чолі кращого товариства.

Стара жінка. Кажу вам, жалюгідна людино, я знаю, що я не в пеклі.

Дон Жуан. А звідки ви це знаєте?

Стара жінка. Бо не відчуваю жодних мук.

Дон Жуан. О, тоді немає ніякого непорозуміння: вас справді засуджено.

Стара жінка. Що ви хочете цим сказати?

Дон Жуан. Пекло, сеньйоро, призначено для злих. Злі почувають себе тут прекрасно — воно для них і пристосоване. Ви кажете мені, що не відчуваєте жоднич мук, і я роблю висновок, що ви є одна з тих, для кого пекло й існує.

Стара жінка. А ви теж не відчуваєте жодних мук?

Дон Жуан. Я не належу до злих, сеньйоро, і тому мені тут нудно, невимовно, неймовірно нудно!

Стара жінка. Не належите до злих! Ви ж самі сказали, що були вбивцею.

Дон Жуан. Я вбив лише на дуелі. Я встромив мою шпагу в одного старого, який намагався прохромити мене своєю.

Стара жінка. Якщо ви були джентльменом, це не є вбивство.

Дон Жуан. Але старий звав це вбивством, бо він, як сказав, захищав честь своєї дочки. Я був до безтями закоханий в неї і сказав їй це, а вона зчинила крик. Тоді він хотів убити мене, обклавши лайкою. І це він назвав — захищати доччину честь.

Стара жінка. Ви були, як і всі чоловіки. Всі ви — розпусники і вбивці, всі!

Дон Жуан. І проте, люба сеньйоро, ми з вами тут зустрілися.

Стара жінка. Послухайте мене. Мій батько був убитий таким самим, як і ви, негідником, на такій самій дуелі й з такого самого приводу. Я закричала — це був мій обов’язок. Мій батько кинувся на того, хто напав на мене,— цього вимагала його честь. Він загинув — це була нагорода за його почуття чести. І ось я тут, у пеклі, як ви кажете, і це є нагорода за почуття обов’язку. Чи є на небі справедливість?

Дон Жуан. Ні. Але є справедливість у пеклі: небо, бачте, занадто високе для таких нікчемних осіб. Вас добре приймуть у пеклі. Пекло — притулок чести, обов’язків, справедливости й усіх інших із семи смертних чеснот. Усе зле на землі вдіяно в ім’я їхнє, так де ж, як не в пеклі, й дістануть вони собі нагороду? Хіба я не казав вам, що воїстину засуджені є ті, що почувають себе щасливими у пеклі?

Стара жінка. А ви, ви щасливі тут?

Дон Жуан (схопившись за ноги). Ні, і це є загадка, якою я тут у пітьмі морочу собі голову. Чому я тут? Я, що відкидав усякі обов’язки, топтав честь і глузував із справедливости!

Стара жінка. А мені що до того, чого ви тут? Чому тут я? Я, що віддала всі свої примхи й захоплення за жіночі чесноти й пристойність!

Дон Жуан. Терпіння, пані! Ви будете цілком щасливі тут, зовсім як удома. Як сказав поет: «Пекло — місто, яке найбільше скидається на Севілью».

Стара жінка. Щаслива! Тут! Де я — ніщо! Де я — ніхто!

Дон Жуан. Зовсім ні: ви — шляхетна пані, а де панії — там пекло. Не дивуйтеся й не лякайтесь: ви знайдете тут усе, чого тільки може забажати пані, навіть дияволів, які будуть служити вам заради любови до рабського запобігання й будуть похваляти-величати вас, щоб їхня служба здавалась почеснішою. Немає кращих слуг!

Стара жінка. Моїми слугами будуть дияволи!

Дон Жуан. Чи мали ви коли слуг, що не були дияволами?

Стара жінка. Ніколи — всі вони були дияволи, справжні дияволи! Але, я бачу, це тільки так говориться. А мені здалося, що моїми слугами будуть справжні дияволи.

Дон Жуан. Такі справжні, як ви справжня пані. Тут немає нічого справжнього. У цьому й полягає ввесь жах прокляття.

Стара жінка. О, це безумство! Це гірш за вогонь і хробаків.

Дон Жуан. Для вас, може, й знайдуться втіхи. Наприклад, скільки років вам було, коли ви з буття перейшли до вічности?

Стара жінка. Не питайте мене, скільки мені було років,— наче я щось таке, чого вже немає. Мені тепер сімдесят сім.

Дон Жуан. Дозрілий вік, сеньйоро. Але в пеклі старости не зносять. Вона занадто реальна. Тут ми вклоняємось Коханню й Красі. А що душі наші навіки прокляті, ми культивуємо наші серця. Маючи сімдесят сім років, ви б не завели жодного знайомства в пеклі.

Стара жінка. Нічого не вдієш з такими роками!

Дон Жуан. Ви забуваєте, що ви залишили свої роки там, у попередньому реальному житті. І тепер вам не сімдесят сім, не сімнадцять і не двадцять сім.

Стара жінка. Нісенітниця!

Дон Жуан. Поміркуйте, сеньйоро, чи не було це правдою ще й тоді, коли ви ще жили на землі? Коли вам було сімдесят, хіба були ви, незважаючи на свої зморшки й сиве волосся, насправді старішою ніж у тридцять років?

Стара жінка. Ні, молодшою. У тридцять років я нічого не тямила. Але чи є рація в тому, щоб почувати себе молодшою, а вигляд мати старіший?

Дон Жуан. Бачте, сеньйоро, зовнішність ваша була лише ілюзією, оманою. Ваші зморшки брехали так само, як бреше гладенька ніжна шкіра якого-небудь дурного дівчиська в сімнадцять років, що