Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

одягу тхнуло димом, обличчя та руки в усіх були вкриті подряпинами. А вже наступної миті нам спало на думку одне й те саме.

— Цікаво... чи впізнали вони нас? — промовив нарешті Кіпс.

Ми всі поглянули на Локвуда. Він був дуже блідий, утомлений, а на щоці червоніла свіжа рана.

— Може, й не впізнали, — відповів він. — Проте я побоююсь, що ці старигані, або розумники з агенції «Фіттес», або Руперт Ґейл дуже легко визначать, що то були ми. Визначать і діятимуть у відповідь. Питання лише в тому, скільки часу залишилось до...

— До чого? — перепитала я.

Локвуд усміхнувся мені:

— До кінця. Щоправда, нині цього ще не станеться, тож ходімо всі спати. Найперше правило будь-якого агента — відпочивай завжди, коли можеш.

* * *

Попри всі правила, спала я недовго. Прокинулась на світанні й вирушила гуляти сонним будинком. Я думала, що Локвуд спить на канапі у вітальні, однак двері було відчинено, а вітальня порожнювала.

Я зазирнула до бібліотеки. Штори були відсунуті, знадвору до вікон проникало бліде вранішнє світло. Пахло димом, хоч камін не горів і в повітрі віяло прохолодою. Локвуд сидів у своєму улюбленому кріслі: над його лівим плечем була увімкнена лампа. На колінах, у невеличкому колі світла від цієї лампи, він тримав маленьку книжечку — одну з двох, що ми викрали з будинку Товариства Орфея. Крізь напівзаплющені повіки Локвуд дивився кудись у вікно.

Я сіла біля нього на поруччя крісла, вимкнула світло й запитала:

— Ти так і не лягав спати?

Він хитнув головою:

— Ні. Читав останню лекцію своїх батьків.

Я помовчала. Якби він хотів сказати щось мені, то сказав би сам.

— «Перекази про привидів у племен Нової Гвінеї й Східної Суматри», — нарешті промовив він. — Матеріали, викладені членам Товариства Орфея Селією та Дональдом Локвудами. Так зазначено на титульному аркуші, Люсі. Достеменно так. Ця доповідь була візитівкою моїх батьків. Їм хотілося вступити до цього Товариства. Пам’ятаєш, той люб’язний добродій — секретар — дуже схвально відгукнувся про цю доповідь, коли ми побували в Товаристві минулого року?

Цього я не пам’ятала. Перед моїми очима досі стовбичило сиве страховисько на ходулях, що клацало своїми сталевими кігтями.

— Може, це й на краще, що вони не вступили до нього, — зауважила я. — Я не певна, що це пасувало б їм.

Локвуд ніжно погладив палітурку книжки:

— Я хочу попросити в тебе вибачення... в тебе, Голлі й Квіла... за те, що сталось перед тим, як ці бовдури напали на нас. Це я наразив вас усіх на небезпеку.

— Ти не винен, — заперечила я. — Просто ти...

— Просто я заціпенів, — закінчив Локвуд. — Але ж я — ваш керівник, і не маю на це права. Мене це здивувало... приголомшило... ні, я просто зненацька багато що зрозумів. Ці думки переповнили мене... — він погортав пожовклі сторінки. — Тут є ніби два шари. Перший — майже вся лекція — описує саме те, що сказано в заголовку. Те, як люди з далеких країв ставляться до духів своїх померлих предків. Тут чимало матеріалу про те, як в особливих Хатинах Духів, за межами поселень, острів’яни ховають кістки небіжчиків і стежать, щоб ці кістки ніхто не тривожив. Як шамани й чаклуни в особливих накидках, таких самих, як ми знайшли в кімнаті нагорі, заходять до цих хатин, щоб порадитись із предками. Нічого нового тут немає. Про це, як тобі відомо, багато писалось і раніше, й пізніше. Та коли мої батьки розповіли в своїй лекції, що саме відбувається в Хатинах Духів...

Він швидко знайшов у книжці потрібний уривок, розгладив сторінку і, відставивши її під кволе проміння вранішнього сонця, подав мені. Я прочитала:

«Отже, посвячені — шамани й чаклуни — насправді спілкуються з предками й наполягають на цьому. Проте є ще один момент, який здається сучасному вухові вкрай неймовірним. Посвячені стверджують, що, заходячи до Хатин Духів, вони відразу покидають світ смертних і переносяться до іншого, потойбічного світу. Це країна предків, земля мертвих, місце, де вони можуть зустрічатися з привидами.

"Як це може бути? — питали ми їх. — Як ваші смертні тіла могли вціліти за таких страшних умов (а потойбічний світ — справді не дуже приємне місце), й чому спілкування з привидами не вбиває вас самих?" "Усе це могло б статися з нами, — відповідали вони, — якби ми не мали надійного захисту — накидок та масок. Особлива матерія, з якої пошито наші накидки, укриває наші тіла й не дає предкам доторкнутись до них. А маски, зроблені з кісток померлих шаманів, дають нам змогу бачити духів на власні очі".

На нашу думку, такі крихкі речі, як накидки й маски, навряд чи здатні до такого захисту, однак шамани й чаклуни цілком упевнені в їхній силі Проте навіть у такому разі спілкування з предками залишається вельми небезпечною справою. Ось чому посвячені наважуються на це лише в крайніх випадках, оскільки внаслідок такого спілкування духи "вкрай збуджуються" і часто-густо намагаються потрапити вслід за чаклунами до нашого світу. Тому Хатини Духів найчастіше будують далеко від сіл, зазвичай по берегах річок або струмків».

— Ти розумієш, Люсі, до чого вони підібрались? — запитав Локвуд. — Вони описали те саме, що відбувається тут: подорож живих до країни мертвих. Усе підмітили — й те, що саме збуджує духів, і те, як за допомогою зібраних докупи Джерел можна створити портал до Іншого Світу, й потребу захисту для такої подорожі. Це все є тут, у їхній доповіді!

Я поволі кивнула:

— Мене зацікавила ця згадка про маски з кісток... Гадаєш, вони діють так само, як Кіпсові окуляри?

— Про це я, до речі, не подумав... Що ж, цілком можливо, що окуляри копіюють маски так само, як оті сріблясті кольчуги з Товариства Орфея повторюють шаманські накидки. Мої бідолашні батьки докладно описали, з чого зроблені ці накидки і яким чином до їхньої основи прикріплено пір’я... Для банди з Товариства Орфея то був коштовний дарунок, Люсі. Усі технічні способи, до яких вони вдавалися раніше, не варті були й шеляга поряд із цими дивами. Відтоді, готуючись до мандрів на Той Бік, вони йшли за прикладами, описаними в книжці моїх батьків.

— Тобто використали їхнє відкриття?

— Так, це напевно. Як і дещо інше. Можливо, члени