Френк Херберт - Діти Дюни

І пішов геть, відчуваючи, що несе на собі нові зобов’язання.

«Будь вона проклята!»

Але знав, що піддався. І знав, що існує глибока емоційна різниця між історією, записаною на шиґаструні та прочитаною на дозвіллі, глибока різниця між цією історією та історією, в якій живеш. Ця нова жива історія, яку він відчував довкола себе, була наскрізь пронизана усвідомленням занурення у невідворотне майбутнє. Фарад’н відчував, як женуть його прагнення всіх тих, чиє благо було пов’язане з ним. Йому здалося дивним, що він не міг прип’ясти до цього власних прагнень.

Про Муад’Діба казали, що, побачивши якось зілля, проросле між двома каменями, він відсунув один камінь. Пізніше, коли зілля розцвіло, він прикрив його другим каменем. «Так йому судилося», — промовив він.

Коментарі

— Зараз! — гукнула Ганіма.

Лето, що на два кроки випереджав її, добігаючи до вузької розколини в скелях, не завагався. Пірнув у щілину й повз уперед, доки його не оточила темрява. Почув, як Ганіма падає слідом за ним, тоді — раптова тиша та її голос, чіткий і не наляканий.

— Я застрягла.

Він трохи підвівся, знаючи, що через це його голова опиниться в зоні досяжності пазурів, розвернувся у вузькому проході та поповз назад, аж доки не наткнувся на простягнуту руку Ганіми.

— Мій одяг, — сказала вона. — Зачепився.

Він почув, як просто під ним падають камені, потягнув її за руку, але користі з цього було небагато.

Тяжке дихання під ним, гарчання.

Лето напружився, притиснувши стегна до каменю, і підняв Ганіму, тримаючи її за плече. Тканина розірвалася, і він відчув, що сестра сіпнулася до нього. Засичала, він знав, що їй боляче, але рвонув ще раз, сильніше. Вона глибше просунулася в ущелину, а тоді опинилася там уся, впавши біля нього. Усе-таки вони були ще надто близько до виходу з ущелини. Він обернувся, став навкарачки й продерся глибше. Ганіма просувалася слідом за ним. Рухалася з тяжким прискореним диханням, з цього він зрозумів, що вона поранена. Дістався кінця отвору, перевернувся і виглянув угору, крізь вузьку прогалину в їхньому притулку. Отвір на висоті двох метрів над ним був повний зірок. Щось велике затулило зірки.

Повітря довкола близнят сколихнуло лунке гарчання. То був глибокий грізний древній звук: мисливець промовляє до жертви.

— Ти тяжко поранена? — спитав Лето, зберігаючи спокій. Вона відповіла точнісінько таким самим тоном:

— Один із них закігтив мене. Протяв мій дистикост на лівій нозі. Рана кровоточить.

— Кровотеча сильна?

— З вени. Я можу її зупинити.

— Затисни, — сказав він. — Не рухайся. Я подбаю про наших друзів.

— Обережно, — промовила вона. — Вони більші, ніж я сподівалася.

Лето оголив крис-ніж і підвівся з ним. Знав, що тигр намагатиметься дістатися вниз, гребучи кігтями у вузькому проході, недосяжному для його тіла.

Повільно, повільно він здіймав ножа. Раптом щось гримнуло у верхню частину леза. Він усім плечем відчув удар і ледь не впустив ножа. Кров потекла йому вздовж руки, оббризкала обличчя, відразу ж залунав крик, який його оглушив. Зорі знову стали видимими. Щось молотило й кидалося по камінні, з диким нявчанням скочуючись у бік піску.

Тоді знову щось затулило зорі, і він почув гарчання мисливця. До місця полювання дістався другий тигр, що не знав долі свого напарника.

— Вони вперті, — сказав Лето.

— Один, напевно, твій, — промовила Ганіма. — Слухай!

Скавуління і тремтячі конвульсії під ними ставали дедалі слабшими. Однак другий тигр далі затуляв собою зорі.

Лето сховав клинок і торкнув Ганіму за плече.

— Дай мені свого ножа. Мені потрібне свіже вістря, щоб напевно впоратися з цим.

— Не думаєш, що вони мають у резерві третього? — спитала вона.

— Не схоже. Лазійські тигри полюють парами.

— Як і ми, — сказала вона.

— Як і ми, — погодився він. Почув, як руків’я її ножа всовується йому в долоню, сильно його вхопив. Ще раз почав обережні пошуки вгорі. Вістря натикалося лише на порожнечу, хоча він досяг уже рівня, небезпечного для його тіла. Він відступив, обмірковуючи це.

— Не можеш його знайти?

— Він поводиться не так, як той другий.

— Він усе ще там. Понюхай. Чуєш?

Лето ковтнув слину, у горлі пересохло. Смердюче дихання, волога з мускусним котячим духом вразила його ніздрі. Зорі все ще закриті. Першого кота вже не чути; отрута на ножі зробила свою справу.

— Думаю, мені доведеться встати, — сказав він.

— Ні!

— Його слід роздратувати, привабивши на досяг ножа.

— Так, але ми погодилися, що коли хтось із нас уникне поранення, то…

— А ти поранена, отже, ти повертаєшся, — промовив він.

— Якщо тебе буде тяжко поранено, я не зможу тебе залишити, — сказала вона.

— Маєш кращу ідею?

— Віддай мені мого ножа!

— Але твоя нога!

— Я можу стояти на здоровій.

— Те створіння може відірвати тобі голову одним ударом. Можливо, мауля…

— Якщо там назовні хтось є і почує, то знатиме, що ми приготувалися до…

— Мені не подобається, що ти йдеш на такий ризик! — сказав він.

— Хай би хто там був, він не може довідатися, що ми маємо мауля. Ще не може. — Вона торкнулася його плеча. — Я буду обережною, не підніматиму голови.

У відповідь на його мовчання сказала:

— Ти знаєш, що я мушу це зробити. Віддай мені ножа.

Він неохоче простяг вільну руку, знайшов її долоню і повернув ножа. Це було логічним, але логіка суперечила всім його емоціям.

Він відчув, як Ганіма відсувається, почув піщаний шурхіт її одежі об камінь. Тяжко дихала, а він знав, що їй довелося встати. «Будь дуже обережною!» — думав він. І заледве не відтягнув її назад, наполягаючи все ж скористатися мауля-пістолем. Але це могло б насторожити когось, сповістивши, що в них є така зброя. Або ж, що гірше, може вигнати тигра за межі досяжності, і вони застрягнуть тут у пастці з пораненим тигром, який чатує на них у невідомому місці на скелях.

Ганіма набрала повні груди повітря та сперлася плечима об стіни розколини. «Мушу діяти швидко», — подумала вона. Потяглася вгору вістрям ножа. Ліва нога пульсувала там, де її зачепили кігті. Чула кірку застиглої крові на шкірі й тепло нової цівки. «Дуже швидко!» Занурилася всіма чуттями в спокійну підготовку до кризи, як навчилася за методою Шляху Бене Ґессерит, відключилася від болю і всього, що могло відволікти її свідомість. Кіт мусить сягнути донизу! Повільно тягла клинок уздовж отвору ущелини. Де цей клятий звір? Ще раз прорізала повітря. Нічого. Тигра слід привабити, заохотивши до атаки.

Напружила свій нюх. Тепле дихання діставалося до неї зліва. Приготувалася, глибоко