Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

class="p1">З усіх проблем загроза війни була найкритичнішою. Якщо Ленін та його прибічники серед більшовиків зайняли позицію «пораженців» під час Першої світової війни, то цілком можна було припустити, що частина противників Сталіна не підтримала б його у війні, що наближалася; мало того, були ще мільйони колишніх «куркулів», чимало яких сиділи у в’язницях і таборах, але невідомо, скільки їх ховалося в містах, на заводах і шахтах, на будовах та в колгоспах. На думку Сталіна, не було ґарантії, що в разі війни ці люди битимуться за нього. Пов’язування ленінградських зинов’євців з іноземними шпигунами не випадкове. Справді, в роки після великого терору ворогів найчастіше оголошували аґентами фашистської Німеччини і Японії. Тема шпигунства на користь інших країн стала лейтмотивом терору.

Вбивство Кірова дало Сталіну чудову нагоду винищити всіх політично підозрілих як іноземних аґентів, ворогів народу та причетних до «п’ятих колон». Сталін безпосередньо мав усі причини боятися, що одна куля, пущена котримсь невдоволеним, поставить хрест на його житті і владі. В минулому революціонер і конспіратор, він знав, що політичний тероризм, ця частина спадщини російського революційного руху, знищив багатьох урядовців і одного царя. Але важливішою, як натякнув Сталін, була не кількість ворогів. Саме про це він і сказав в одній своїй промові у березні 1937 р.: «Щоб виграти битву у війні, може знадобитися кілька корпусів червоноармійців. А для того, щоб провалити цей виграш на фронті, достатньо кількох шпигунів десь у штабі армії чи навіть у штабі дивізії, які можуть викрасти оперативний план і передати його противнику»[1018]. Якщо вороги ховаються, а потаємні вороги небезпечніші, ніж відкрито ворожі елементи (які, за Сталіним, в основному були знищені), то пошук цих небезпечних ворогів мав бути масштабним і ретельним. Вбивство Кірова давало блискучу нагоду для такого маневру.

Але ж хто ворог? У розділі 5 ми довели, що категорію ворогів за часів голодомору поширили й на багатьох випробуваних, вірних комуністів. Після вбивства Кірова ця тенденція стала очевидною. Звичайно ж, давні категорії класових ворогів існували й далі. Наприклад, невдовзі після вбивства (в перші кілька місяців 1935 р.) від тридцяти до сорока тисяч жителів Ленінграда було вислано з міста як «соціально чужі елементи»; багато з них у минулому були дворянами, царськими урядовцями та їхніми родичами[1019]. Навесні і влітку 1935 р. на Донбасі було страчено багато звинувачених у куркульстві й бандитизмі[1020]. Але тепер категорія «ворогів» охоплювала всі групи населення, зокрема й більшовиків. Навіть збройні сили не були захищені від полювання на ворогів[1021].

Безперечно, організований опозиційний рух в країні був майже цілком ліквідований нещадними репресіями. Контактів між колишніми опозиціонерами майже не існувало, а якщо вони й були, то явно недостатні для групування серйозних сил. Це розумів і Сталін, і служба безпеки. Ба більше того, вбивство Кірова знезброїло багатьох опозиціонерів, так налякавши їх, що вони морально капітулювали перед сталінським терором і визнавали за собою вину в злочинах, яких не скоювали[1022]. Але така ситуація ґарантувала Сталіну владу не більшою мірою, ніж третьочервневий переворот 1907 р., що його здійснили Микола II і Столипін, забезпечував владу царату. Зрештою, Сталінів архіворог Троцький і далі вів політичну діяльність за кордоном — не менш активно, ніж Ленін напередодні Першої світової війни.

Одразу ж після вбивства Кірова багатьох членів партії було арештовано, засуджено і заслано. Згідно зі статистикою одного дослідження, на Донбасі в 1934, 1935 і 1936 рр. такої долі зазнали відповідно 120, 146 і 775 «троцькістів»[1023]. Лише на металургійному заводі у Сталіно в 1934–1936 рр. викрито не менш ніж десять «троцькістських» груп[1024]. У першій половині 1935 р. старих більшовиків на шахтах, заводах і залізницях Донбасу оголосили «троцькістами», «зинов’євцями», членами «Робітничої опозиції» і ліквідували їх. Були чутки, що деякі з них створили «Групу старих більшовиків», «Товариство старих ленінців» та інші подібні до цих групи і надавали грошову підтримку тим, хто перебував на засланні[1025]. (Влітку 1935 р. і «Товариство старих більшовиків», і «Товариство колишніх політкаторжан і засланців» були ліквідовані постановою ЦК)[1026].

Цю операцію проти колишніх опозиціонерів здійснив НКВС з допомогою партійних організацій[1027]. Дехто так ретельно шукав ворогів, що в грудні 1935 р. ЦК компартії України був змушений стримувати фанатиків. Але навіть при цьому ЦК і далі обстоював репресії проти ворогів партії і уряду[1028]. За всіма ознаками, Україні дісталося найбільше від цієї хвилі репресій: найбільшу кількість «шпигунів» було заарештовано 1935 р. саме в Україні[1029]. Не був винятком і Донбас: 1 грудня 1935 р. у зв’язку з кампанією перевірки партійних документів заарештовано як «шпигунів», «троцькістів», «націоналістів», «фашистів і терористів» та подібних до них 560 осіб в Донецькій області, 408 — у Дніпропетровській, 350 — у Харківській і 264 — у Київській[1030]. А загалом за період з 1933 по 1936 рік кількість членів партії на Донбасі скоротилася вдвічі: із 166 000 чол. До 83 000[1031].

Особливо показовими з огляду на загрозу війни були репресії етнічних меншин як можливих «п’ятих колон». Україна була найвразливішою. Навіть до вбивства Кірова українське керівництво боялося, що кошти та інші форми допомоги з Німеччини етнічним німцям, які надходили в часи голодомору, були насправді «відкритою політичною фашистською кампанією»[1032]. Через вісім днів після вбивства Кірова, 9 грудня 1934 р., Політбюро ЦК КПУ, у відповідь на циркуляр ЦК ВКП(б), розіслало спеціальну секретну телеграму в області, в якій вимагало подати докладний огляд німецьких та польських округів в Україні, погрожуючи депортацією за кордон чи в далекі закутки країни за «щонайменші спроби антирадянської діяльності і пропаґанди». Через вісім днів розіслано ще одну телеграму — про «депортацію антирадянських елементів» з прикордонних військових зон[1033]. Упродовж 1935 р. десятки тисяч «нелояльних до радянського уряду» людей, надто етнічних поляків і німців, були депортовані з західних прикордонних реґіонів[1034]. «1935 р. остаточно урвалися контакти радянських німців із зовнішнім світом»[1035]. У квітні 1936 р. вийшов таємний наказ про депортацію з України етнічних поляків[1036]. До репресій на заході додалися репресії на сході проти місцевих китайців і корейців, яких звинувачували в шпигунстві на користь Японії[1037].

Після вбивства Кірова багатьох іноземних політичних еміґрантів стали прирівнювати до ворогів. Кількасот польських утікачів, і комуністів, і некомуністів, були заарештовані в Україні в 1934–1936 рр.[1038]. На Донбасі знайшло собі притулок багато втікачів, отож цьому реґіону добряче перепало під час антипольських та антинімецьких репресій, їх оголошували «шпигунами» та «фашистськими аґентами»[1039]. З кінця 1934 до 1936 р.